Дочитав-таки обидва тексти, і «Рекреації», і «Московіаду». Передмову і післяслово не став перечитувати. Думав, чи не поставити четверту зірочку за старою пам'яттю, але якщо читати підказки, то все на місці. Цього разу книжка просто ок. Оце «мені сподобалось» було колись давно-давно.
Але було! Після школи, приправленої «Українським словом», цей текст а) здавався неймовірним, проривним тощо б) здавалось, що все про нас і те, що нас оточує. Друга теза, певно, більше відповідала дійсності. Бо перечитувати «Московіаду» виявилось розвагою, схожою на перегляд старого КВНу — всі ґеґи, які колись смішили, там, де й були, однак вони безнадійно застаріли. І думаєш, ну невже це справді було смішно? Хоча ладно, не здавшись на перших сторінках другого роману, насамкінець ледь не засміявся у парі місць.

В читанні між романами був чималий проміжок, тому чесно не знаю, чи то час, чи й справді «Рекреації» з кількома сюжетними «лініями» трохи м'якше ідуть за «Московіаду». Ок, сюжету в обох текстах кіт наплакав, теми — може, в темах різниця, хоч і невелика.
Що маємо в Рекреаціях — патріотизм (і мода на нього), культурна локація (населена мафіозі й привидами) — все шкіцово-шкіцово, з натяками, які дедалі гірше розшифровуються, і які все менш цікаво читати.
Московіада обігрує образ поета — пророка, совісті нації, глузує з різних штампів, враз втрачаючи невимушеність у історії про співпрацю з КДБ чи принаймні її можливість (так, є глузлива рамка, але всередині ніякого гумору не видно, з наших днів позиція «підписав, та не скорився» виглядає глупо (як і тоді)).

Окрема штука з жіночими образами. Про жоден тест Бехдель не йдеться, навіть навпаки — жінки в обох текстах є такими собі машинами для злягання, і якщо в Рекреаціях вони ще більш-менш самостійні образи, то в Московіаді все обертається навколо прутня Отто фон Ф., головного героя і оповідача.

Виглядає дуже крутим цей ривок літератури й культури за роки з виходу романів, якщо обидва вони втратили свій шарм і цікавість, і перший здається трохи недолугим, а другий взагалі недоречним. Те, що здавалось паростком нового, виявилось вихлопом радянського трупа. Не пам'ятаю, як було при першому читанні, але зараз на перших сторінках Московіади я час від часу дивувався, чому взагалі взявся читати таке нецікаве, «вторинне і пародійне» шото.
Що мене ще здивувало — ще кілька років тому в якійсь дискусії говорилося про публіцистичність цих текстів, однак експліцитних маркерів часу тут не так і багато. Особливо в Рекреаціях мене цим зачепило: все подано штрих-пунктиром із колись очевидною «глибиною», але як із КВНом, разом із контекстом зникають і конотативні ланки.
А без них це справді не дуже цікаві, хоча досить поетичні тексти.

За прочитаним не шкодую, чи візьмусь іще перечитувати — ем…, радити — ой, ні… років десять чи більше (з дев'яностих по середину двохтисячних) ці тексти були бомбезними, а тепер це просто якась книжка, яка сильно програє молодим конкурентам (що для літератури і читача круто).

Взяли книжку у бібліотеці.
Може, це й не най-най-лавровіша книжка Костя Лавра, але який же Вінграновський…

В небі сливіла хмара, і горя не було.

І наче на око книжка безсовісно маленька, але дуже йде як читання перед сном.
Одна чи друга казочка, кілька віршиків, і вже час спати.

Приспало просо просеня,
й попростувало просо,
де в ямці спало зайченя
і в сні дивилось косо.

Йому сказало просо: спи,
заплющ косеньке око.
Залізли коники в снопи,
і хмара спить високо.

Заснув у лісі сірий вовк
і лапою укрився.
Твій сірий вовк в воді намок
і спати завовчився.

Заснуло поле і горби,
і на дорозі пустка.
В солодкім сні біля води
росте твоя капустка.

Заплющ косеньке око й ти,
підстав під вухо лапку.
Як будеш спать—будеш рости,
маленьке зайченятко.

Прочитавши вголос ≈200 сторінок тексту, я переконався—це хороша книжка. Для мене це так через добір персонажів, особливо коли йдеться людей і людське. В дитячій книжці дорослі п'ють пиво, ходять на похорони і по клубах. Є навіть слово «самогубці» (на яке ніхто не звернув уваги). Моральне послання подається суто через вчинки, без усякої лектури.
Це не гучна/важлива/очікувана книжка. Це просто кумедна книжка для читання дітьми чи з дітьми. Я дізнався про неї від перекладача, а потім ми побачили книжку в книгарні. А далі вже почали читати, то занурюючись у історії, то відкладаючи через інші історії. Розділи невеликі, тож моїй чотирирічній донці не було нудно, але книжка для неї довга, звідси й перерви. Наприкінці мені вже дуже кортіло дізнатися, як усі знайдуть себе і одне одного, але на питання, чи можна дочитати без неї, С. відповіла, що не можна, тож треба було почекати на появу відповідного настрою. Коли настрій є, ми співаємо «Хихотунець, Хихотунець, шкарпетка впала в казанець», а доня захопливо оповідає усім, з ким зустрічається, про Раміка, Шефа, Ножаку Дедерона й інших персонажів книжки.
Вчора вона сумувала через смерть дідуся-шкарпеткожера, яка її дуже засмутила, «бо смерть загалом це недобре, бо всі хочуть бути поруч зі своїми батьками, і бабусями з дідусями». А сьогодні я почув «ну хіба я просила тебе дочитувати до кінця?», на що мама виступила свідком—просила. Ми втішились наявністю продовження і можливістю зустрітися зі шкарпеткожерами знову. А поки будемо дочитувати інші довгі книжки.

Якщо у вас є кому читати чи дарувати, штука годяща.

Вкотре я прочитав цю книжку? Вкотре за сьогодні?
Малий обсяг тексту в таких видань для дорослого читача цілком компенсується кількістю повторів.

І з дитячих книжок, які зараз в активній ротації, ця — одна з моїх найулюбленіших по дуже дорослому рахунку. Не можна виділити, що тут «по-перше», а що «по-друге»: текст та ілюстрації кардинально відрізняються від більшості «дитячих» видань. Насправді ж, як буває з хорошими виданнями, ця книжка дуже подобається і дітям.

Структурно це начебто така сама книжка, як і решта книжок-картинок: початок (презентація персонажа), середина (події), кінець (щасливе повернення додому). Такий самий «гіт» придумють і забувають протягом ночі персонажі серіалу Black Books. Тільки Ліна Екдаль виводить структуру на перший план.

Скільки нам років? Чотири, шість, і скоро виповниться три.
Ну або п'ять.

За цим принипом називання усіх, хто є у дворі; усіх варіантів, про які чулося/згадалося побудовано весь текст книжки.

Такі короткі тексти мені здаються вимогливими до автора. Легко написати більше чи менше ніж необхідно.
Ще інтонації. Цю книжку можна читати спокійним рівномірним тоном від початку до кінця (ну майже). Лиш на мить у мене перехоплює подих на сторінці, де тексту найменше. Читаю один рядок, і зупиняюсь перед розгортом, що одночасно нагадує японські гравюри і картини Ендрю Ваєта.

Ілюстрації Емми Ганквіст це для мене це мікс із свята і загадки. Фактури, форми, кольори, все виразне, активне і водночас дуже — ніжно? — допасоване. Мабуть, я сприймаю ці ілюстрації пошарово: колір — форми/плями — текстура — деталі/сюжет. А потім уже можна переходити від одного каналу до іншого, наче слухаючи окремі інструменти в улюбленій музиці. На одному розгорті можна роздивлятись стовбури дерев, на іншому усміхатися із того, що хтось нюхає власну ногу (так, у нас є тіла, і вони нас цікавлять).

Окремо хочеться подякувати перекладачеві Леву Грицюку за пісню в перекладі. Я не знаю, як звучить шведський оригінал, але наспівую мотив, що грає на радіо у виданні «Старого Лева».

Погортавши книжку в книгарні, я одразу уявив, як ми читаємо ці історії вдома, і дуже розвеселився.
Я трохи не врахував, що ми одразу прочитали її всю. А трохи пізніше ще раз. І ще кілька історій перед сном. І після сну теж.
Та я її і зараз читаю. Щойно був десятий прозорий дядько та історія про ліфт, восьмий балабоновий монстр. Допишу відгук і візьмуся за сьому розбедзявку.

Це експеримент автора (до безросудності сміливий) — оприлюднити сирий текст без редактури і коректи. Звичайні побивання за якістю роботи над текстом передбачають хоч якусь її наявність. Тут є і звичайні одруки, і провисання тексту, надмір описів у одних місцях і спохопливий пунктир у інших.

Так що за книжку зірок мало бути дві.
Третя за сміливість. Це такий публічний майстер-клас за дуже скромні гроші, де видно, як автор ліпить текст із персонажів, антуражу та переглянутого кіна. В цьому сенсі книжка може бути цікавішою за порадник «як писати і як не писати».

В ній три тексти про пару Чет і Міра. Основний час подій — радянський. Війна, табори, внутрішні й зовнішні вороги — все це кинуто в топку перипетій.
Другий текст дався мені найважче, не читав а мучився від безлічі одноманітних описів Чета, їх би скоротити десь на 80%.
Третій текст про вампірське село, загублене в лісі (і справжнє кохання з першого погляду).

Швидкокнижка, 30% якої коріниться в змісті.
Це справді 100 питань, які можна проглядати в процесі роботи над текстом - відповіді лаконічні, з рівно витриманою інтонацією. Без панібратства і всезнайства, з посиланнями на джерела.
Книжка, в якій редактор став автор, тож можна піддивитися, як вони думають.
Більше підходить до роботи з нехудожніми текстами. До художніх ці питання теж можна ставити, якщо знаходити свої відповіді.

Окремий момент - міцна опора на правила мови. Російської. (вразився, наскільки можна забути «правильні» деталі мови, яку вивчав)
Відповідно, було би круто почитати не переклад цієї, а оригінальну книжку, яка би змусила мене почитати підручник укрмови.

Відсилка до актуальних політичних реалій, сподіваюсь, скоро втратить свою актуальність (і зникне з наступних редакцій).

В авторі я не сумнівався і не розчарувався, думаю, якщо не до тексту, то до змісту ще повернусь.

В другому випуску історія починає обростати м'ясом, хоча ще залишається враження «довгого прологу». Ну але остання сторінка означує різкий поворот сюжету. Побачимо, як воно буде.
Сильна сторона малюнку — це фігури і ракурси. Може всі вони трохи астенічні, зате досить анатомічні, а дивитись на добре намальовану тілобудову завжди приємно.

Що маємо — мікс із утрованої радянської стилістики (колір, автомобілі, партстиль (напр., патріотична мозаїка в туалеті)), соціального розшарування на сучасний лад (телебачення в першому випуску, елітний стрип-клуб для партійної еліти в другому), людиноподібних тварин (привіт, Блексед) і імені 1984 прописом на бланку. Так, протагоніста звуть Сто дев'яносто вісім Четвертий. Але зліплено докупи все це майстерно.

Великий плюс — це нова історія. Яка має продовження, але ще не має завершення. Ongoing. І це не переклад.

Чесні солдатські записки. Служба в Збройних силах України в роки війни. Без геройства, без чорнухи. Служба і війна, які перетворюються на будні. (Я читав спогади Лотмана про службу в роки другої Світової, і там теж було багато буденних деталей, і не було пафосу та екшену)
Прочитати цю книжку виявилось значно простіше (десь із половину я прочитав одразу, не відриваючись), ніж щось про неї толкове написати — настільки, що кілька місяців я не писав і про решту прочитаних після неї.
По-перше, складно було абстрагуватися від автора за образом — коли людина із умовного «твого» покоління, із твого соціального оточення переходить межу цивільного і військового життя, це сприймається дуже впритул. Але насправді це лише фільт сприйняття, до книжки постать автора поза образом нічого не додає — не за це її хвалять (та й інші книжки також переважно цінні тим, що, а не тим, хто).
По-друге, головна її для мене цінність — збереження простоти й буденності. У мілітарної риторики історія глибока, можна писати, і оригінально, не виходячи з відпрацьованих тропів. Життєвий досвід, натомість, фіксується вічним штрих-пунктиром, зараз це знаходиться переважно поза книжковим світом.
Але все-таки це записки письменника, тому це простота опрацьована — найбільше це помітно в «календарному» циклі епізодів, які починаються за одною формулою, коли «автор» мріє гарно провести час із книжкою. І книжки ці — промовисто — російських авторів. Автор підібрав, а я впізнав усі ці імена, одразу, бо вони є частиною ex/USSR прошивки. Культурним кодом, по якому тепер проходить не лише державний кордон.

---

Поруч/паралельно із «Точкою нуль» я читав тоді «Мистецтво війни» Сунь Дзи та Annihilation Вермеєра, і сприймав їх як висловлювання з одного поля, які завжди існуватимуть осібно. Максимальне віддалення, максимальне наближення, метафора.

---

Чи варто читати? Безумовно (зараз книжка лежить у батьків). Чи варто перечитувати. Скоріше так.

І от я бачу, як малюнок стає частиною історії, візуальним наративом. Оцей робочий райончик з площею, куди зганяють стадо, вибивається для мене з клішованих елементів дизайну і сюжету на цілу зірочку.
Ну і все інше добротно виглядає, як майстерно зіграний джазовий стандарт.