Чесні солдатські записки. Служба в Збройних силах України в роки війни. Без геройства, без чорнухи. Служба і війна, які перетворюються на будні. (Я читав спогади Лотмана про службу в роки другої Світової, і там теж було багато буденних деталей, і не було пафосу та екшену)
Прочитати цю книжку виявилось значно простіше (десь із половину я прочитав одразу, не відриваючись), ніж щось про неї толкове написати — настільки, що кілька місяців я не писав і про решту прочитаних після неї.
По-перше, складно було абстрагуватися від автора за образом — коли людина із умовного «твого» покоління, із твого соціального оточення переходить межу цивільного і військового життя, це сприймається дуже впритул. Але насправді це лише фільт сприйняття, до книжки постать автора поза образом нічого не додає — не за це її хвалять (та й інші книжки також переважно цінні тим, що, а не тим, хто).
По-друге, головна її для мене цінність — збереження простоти й буденності. У мілітарної риторики історія глибока, можна писати, і оригінально, не виходячи з відпрацьованих тропів. Життєвий досвід, натомість, фіксується вічним штрих-пунктиром, зараз це знаходиться переважно поза книжковим світом.
Але все-таки це записки письменника, тому це простота опрацьована — найбільше це помітно в «календарному» циклі епізодів, які починаються за одною формулою, коли «автор» мріє гарно провести час із книжкою. І книжки ці — промовисто — російських авторів. Автор підібрав, а я впізнав усі ці імена, одразу, бо вони є частиною ex/USSR прошивки. Культурним кодом, по якому тепер проходить не лише державний кордон.

---

Поруч/паралельно із «Точкою нуль» я читав тоді «Мистецтво війни» Сунь Дзи та Annihilation Вермеєра, і сприймав їх як висловлювання з одного поля, які завжди існуватимуть осібно. Максимальне віддалення, максимальне наближення, метафора.

---

Чи варто читати? Безумовно (зараз книжка лежить у батьків). Чи варто перечитувати. Скоріше так.