Цікавий текст про літературу, а також ґендер, географію і мову — як і заявлено в назві. Я би назвав це «відпочинковою літературою» для гуманітарія.

Лекція, виголошена Марією Ревакович у 2010 році не піднімає жодних нових для мене питань і не називає жодних нових для мене імен: книги, про які йдеться, публіковані від кінця дев'яностих до кінця двотисячних (1996 — 2009), але і перша, і остання дата — це публікації Оксани Забужко.
Отже, маємо справу з авторами, які прийшли до літератури в кінці дев'яностих; основний корпус згаданих творів було публіковано на початку двотисячних.

Це уже згадувана Оксана Забужко, майстрині прози Світлана Пиркало, Наталка Сняданко, поетки Маріанна Кіяновська, Мар'яна Савка, Людмила Таран, леді науки Соломія Павличко, Тамара Гундорова, Ніла Зборовська, Віра Агеєва.
Як можна легко здогадатися, ці імена названо в межах частини, о оповідає про гендер.

Наступна частина — географія. Тут називаються імена Юрія Андруховича, Тараса Прохаська, Юрія Винничука, В'ячеслава Медведя. Детальніше, аж до переказу сюжетів, розглянуто прозу Андрія Куркова, Олександра Ірванця, Василя Кожелянка і Юрія Винничука.

В останній частині лекції — про мову грають мовностилістичними м'язами Курков, Медвідь, Андрухович і Пашковський.

У висновках невтішність змішується з надією.


Тобто, з одного боку, маєму певну оголошену систему координат, тенденції, школи, відправні точки. Чудовий початок для дискусії, достойний вибір книг для першого знайомства із сучасною українською літературою.
З іншого боку, видається, що поважним літературознавцям достатньо для своїх міркувань цієї низки імен. На 2010 рік «іменна» ситуація на недосформованому книжковому ринку виглядає трохи іншою, ніж описана Марією Ревакович. Приміром, знайти у продажі книжку «Зелена Маргарита» неможливо. Чи «Кров по соломі». А Анатолій Дністровий, чия дебютна прозова книжка вийшла, як і «Зелена Маргарита», того ж таки 2001 року, напевно, не згодився для стрункої системи.

Утім, не шкодую. Навпаки, чудово провів час за читанням.

Інокентій Анненський має у своєму доробку кілька текстів, що традиційно входять до поетичних антологій. Їх відрізняє певна метафорично-тематична універсальність.

З великої добірки постає симолістсько-декадентська-срібновічна поетика, типова для того часу і місця. І більшістю своєю сучасному читачеві вже неблизька.

Я читав її з цікавістю. Цікаво, як лаконічний, скупий лексикон символістської поезії знаходить свій застосунок від естетських конструкцій до громадянських висловів.

Вражає, звісно, співвідношення - академічні віріші в збірках, і майже фрифольні (в тому сенсі, якому віріші оберутів фривольні порівняно з декадентськими) - поза збірками. І активна перекладацька позиція. До книжки увійшли далеко не всі (приміром, немає поезії антиків); утім, загальний занепадницький контекст складається.

При цьому сама книжка практично не коментована; її перевага перед вікімедійним зібранням полягає хіба що в папері, який пожовк уже через кілька років після виходу накладу. Ані біографії, ані оглядової статті: про низьку культуру видання стає видно вже з кічевої обкладинки. Якість текстів це не нівелює, але якщо немає великої потреби тримати вибрані твори Анненського під рукою, подібна книга не потрібна.

Осінь. Пустий пляж. Небагатослівний герой, здатний на вчинок.
Постійна готовність до дії компенсується майже повною відсутністю самої дії. Сильний чоловік, що не бажає розмінюватись на маленькі вчинки — герой фільмів у жанрі «нуар» та книжки оповідань Сашка Ушкалова. Але якщо «нуар» драматичний, «Жесть» — книга всуціль комічна. Величезний арсенал різноманітних ґеґів, застосований молодим прозаїком, змусить засміятися навіть суворого критика. Навіть не засміятися, а безсоромно розреготатися.

Книга з одинадцятьма оповіданнями — зовсім не той самий роман, якого, здається, чекають від кожного сучасного українського прозаїка. Втім, на нову книжку Ушкалова чекали. Ще й як! За п’ять років, що минули від видання дебютного роману, один із найхаризматичніших молодих письменників, здавалося, остаточно попрощався з літературним процесом.
Сашко Ушкалов — майстер дебюту. Певен, особливо віддані фани тримають на полицях, крім «БЖД» і попередні «перші спроби»: поетичну збірку «Перипатетика-блюз» і збірку абсурдових п'єс «Esc». Нова книжка — новий жанр: короткі, наче постріли, історії. Писано їх протягом останніх п’яти-шести років, тому деякі з оповідань, що зустрілися під однією обкладинкою, вже виходили друком у періодичних виданнях та антологіях.
Назва книжки наче натякає на рядок із пісні «Секс! Бокс! Джаз!» харківської (а нині, як і автор, київської) групи «Танок на майдані Конго», де «бляха-муха» виявляється мухою із бляхи. Між назвою сленговою і обсценною автор вибирає першу, але загальне враження від тексту одне — таке собі «не може бути!», що виривається в людини, яка послизнулася посеред вулиці.
Географія у «Жесті» — ціла постколоніальна країна без глянцю. Але і без комплексів із цього приводу. Люди, які ще вчора були масово задіяні в агресивному виживанні, сьогодні просто живуть і не замислюються. Вони часом багаті, але переважно бідні. Дорослі і малі, але переважно від двадцяти до тридцяти: вік, коли дитинство вже закінчилось, а дорослі проблеми ось-ось візьмуть за горло. Названі й безіменні — так, жодного імені, окрім «я», не має сам оповідач, що подекуди входить в історії прямою мовою, перепитуючи щось у персонажа. Дія титульного оповідання розгортається в декораціях курортного міста. Буквально починаючись на порожньому пляжі. Пляж без купальників стає просто берегом. Решта міст і місць теж наче дібрано із каталогу «не для вітальних листівок».
Наскільки сюжети Ушкалова життєві, настільки ж вони й абсурдні. А абсурд не передбачає перетворення, драматичної зміни й катарсису. Він просто є. Так і з життям — воно собі триває, і що повніше, то менше часу лишається на рефлексію. Тим більше, на мораль чи рецепт покращення життя.
Думаю, людям, які шукають у книжках простих пояснень для складних реалій життя, цю читати не варто. Пояснень у ній нема. Автор Сашко Ушкалов не вписується в образ письменника, яким його формувала імперська традиція. Він не керманич думок, не інженер душ, не просвітник — він оповідач. Тому його оповідання схожі на історії, які можна почути десь у потязі. Формально вони схожі на фраґменти, кінець і початок яких знаходиться десь там, за межею почутого, а змістовно вони — наче чуже життя.
І правда, хіба ви зустрічали на осінньому пляжі самотнього чувака з вином і мавпою? Чи бізнесмена Корчагіна? І якщо у когось четвер — не тільки методичний день, навряд нам про це розкажуть. А проходячи повз будинок коло київської опери, навряд чи бачили, як на балконі висить головою донизу «йог». А якщо бачили, то навряд чи нам кортіло піднятися нагору до цього «йога». А люди з оповідань Сашка Ушкалова охоче це зроблять. В їхньому житті, що механістично тривало собі аж до зустрічі з читачем, нарешті настала вільна часинка. Що робити з вільним часом — невідомо. Читаєш, і бачиш: їхала шляхом відома фіра. Аж тут кожен гвинтик великої машини виявився індивідуальністю. Хтозна, хто цього хотів і що з цим робити. Але щось треба робити — і якось воно буде.
Всі персонажі «Жесті», хоч і не перетинаються між собою, могли б це зробити в певному умовному світі. Там, де кожен переймається пошуками сенсу для себе. Цей сенс, як правило, має уречевлену природу. Школяра переймають футбольні бутси (бо він любить бігати і не думати), молодій вчительці треба організувати приватність (бажано — без обтяжень і по зручному графіку), завуча хвилює стан паркету в класах (когось це має хвилювати). У всіх, навіть у складних людей, є свої прості проблеми. Вони хвилюють. Дратують. Жити не дають. Але коли поглянути зі сторони, вони стають сміховинними. Оцей погляд у вільному переказі, можливість посміятися просто з того, що смішно, і пропонує нам Сашко Ушкалов.
Тим часом життя жваво реагує на хорошу прозу. Нещодавно, проходячи повз київську оперу, я захотів поглянути на той самий будинок з «йогом» із «Жесті». І що ви думаєте? Фасад поремонтували!

У принципі, не книжка навіть, а книжечка, що вповні відповідає новому фестивальному формату, де вже не патлаті дикуни стрибають на і довкола мікрофона, а одні люди допомагають іншим спільно насолодитися власною буржуазністю. Це, звісно, свідчення того, що ми не стали динозавром — не закостеніли, а пристосувалися до нових (і навіть приємних) умов.
Що мене стримувало, що не давало розпочати цю оповідь? Можливо, саме це, надто помірна форма, від якої важко абстрагуватися, надто коли ведеться про поета, який серед інших своїх колег по літературній генерації найбільше заслуговує на підпілля, роздруківки і самвидавче поширення. На заборони, цькування, на зім'яті примірники з відірваними обкладинками. Такого вимагає безапеляційна громадянськість деяких Коробчукових текстів — «скромний працівник спецпідрозділу» (який мені видається найкращим зразком жанру за останні кілька декад) заслуговує на газетний папір, розсипану фарбу і санкції за зберігання й поширення. Натомість цю книгу, якщо не читати, можна хвалити за форму — її приємно тримати в руках, її приємно тримати на полиці. Вона приємна на дотик. Вона як теплі руки, які от зараз тримають наші долоні. І тим разючіше вона контрастує з іншою формою — тією, яку невгамовно опановує, ламає, розхитує, розбиває Павло Коробчук. Оскільки відомо, що Коробчук — барабанник, цю книжку можна порівнювати з якимсь затяжним ударним стрибком, із концертним виконанням Moby Dick, де соло ось-ось має закінчитись — і не закінчується.
Хоча розповідати про формалізм Коробчука (а всі поети — формалісти, більшою чи меншою мірою) не надто цікаво: так, він порушує, експериментує, більше за інших апелюючи до уявлення про правильність і неправильність форми, аніж хизуватися прочитаним, натомість ділиться прожитим чи вигаданим. Оповідь про Коробчука-формаліста складалась би із самих каталожних коробочок, переліку залучених до виконання трюків, була би довгим списком засобів, могла би називатися «Арсенал».
Але подібний опис теж є своєрідним трюком, справою техніки, внаслідок якої вірші перетворюються в систему даних (щодо поводження з мовою, літературою, нормою), придатних до самовідтворення, і точно не для передачі образів на відстань. А поезія, наче смерть, — справа самотня. Можна сказати, інтимна.
Знаючи, чи точніше, водячи знайомство з автором, легко повірити в те, що певні вірші продиктовано досвідом, виключне знання про який належить тому, хто читає, і за цим угледіти інші досвіди, інші переживання, зробити Коробчука всуціль інтимним поетом, тим більше, подробиць не бракує: затримки, таксисти, ночі в гаражі, відкриті, наче роти, органи, пси, бомжі — новий перелік, набір масок для карнавалу.
Інколи я думаю написати біографічний роман. Власне, роман з вигаданою біографією. Писати про Коробчука так, як прийнято писати про зірок, наче він Ентоні Кіддіс, чи ще хтось зі звучним ім'ям. Описати вигадане: знайомство, подорожі, злети й падіння, надати щільний реєстр коханок, розповісти про всі темні сторони, які сяють, наче витерті монети, не забуваючи повторювати, як складно живеться творчим людям. І решті людей.
Персонажам книги Коробчука теж буває непереливки, зазвичай, але оскільки альтернатив у них нема, почуваються вони природно.
І це — комічно. Той, хто прочитує, проговорює (іноді інакше ці вірші й не прочитати), наче приміряє власне «я» на якесь інше, яке постійно опиняється в якихось завулках, спускається побличже до землі, до соціального дна, перебуває там, і якщо піднімається, то для того, щоби упізнати в собі сучасного поета — всі автори (сьогодення) пишуть одне про одного, дедалі відкритіше й іронічніше: якщо в одному тексті про це говорить епіграф (само собою, з Андруховича), то інший, про старих слемерів, звертається до Жадана, який теж пише про старого, ясна річ, Андруховича. Але подібні вірші читаються, як і пишуться, вже після прочитаного, вже тоді, коли таки можна сказати: я теж читав, я теж це знаю. Традицію, як і форму, Коробчук піднімає на кпини. Примружується і тихо, природно (саме ця якість вимагає таланту і тренувань — а зрештою, виливається в численні перемоги на слемах, в епоху «до старіння») читає перший текст із книги — «відсутній». Читач нібито сам має обрати, у що йому вірити — у невибагливу, в принципі, гру слів, що перетворюється на своєрідне журчання, чи в якусь нову мудрість, що виникає за цією грою.
І так важко після цього повірити собі, бо цілий ряд його текстів не вдається (і край!) сприймати в такому грайливому ключі. «Видихи» та інші поезії в прозі, якими закінчується кожен розділ, часто — ліричні, стримані, в них менше гри м'язами і менше гри.
Як автор книги «Динозавр» Павло Коробчук нам уже нічого не скаже — і це добре, ми не потребуємо жодних додаткових пояснень чи виправдань, книга є, сталася і вже такою буде, і вона залишатиме мене в непевності якраз тоді, коли йтиметься про книгобудову — надто різні тексти вміщено під однією обкладинкою, надто однаковими видаються розділи: трохи зовсім старих текстів, трохи зовсім нових, утім, їх має вистачити, щоби прийняти якесь рішення — приміром, читати чи не читати; я би радив, але читати її варто старим робом, від початку до кінця, перебираючи сторінки, наче чотки. Інакше не вгадаєш, який текст відкриється на випадковій сторінці. Він може стати твоїм, а може ощиритися чужим, і книга залишиться на полиці книгарні. Або ітиметься про інше рішення. Купуючи, я собі думав, прочитаю і віддам комусь. А по прочитанню — не віддам.
Було би суцільним безглуздям писати рецензію у віршах — на книжку, де одразу на обкладинці написано: «поезія». Але один рядок з такої рецензії можна навести:
Павло Коробчук — ламається, але не гнеться
І це так.

Книжка Наталі Ратковскі комплексно освітлює професію ілюстратора через підготовку до роботи. Вона ж — компендіум творчих підходів і методів, які можна (і варто) застосовувати для цікавих візуальних результатів. Вона ж, по суті — альбом робіт авторки в контексті кількох інших ілюстраторів (які погодились на використання своїх ілюстрацій).

Видано її повноколірно на крейдованому папері: в руці має солідну вагу, і роздивлятись приємно. Крім поліграфії, справляє враження редакторська робота — в багатьох сучасних виданнях помилки чи одруківки стали вже природною частиною видання. Але не тут. Текст гладенький, макет зрозумілий. Може, мова надто правильна і логічна — але це вада для такої книжки.

Для людини, яка вже давно рухається в цьому професійному напрямку, ця книжка не відкриє чогось принципово нового: з певного моменту все в таких виданнях здається секретом Полішинеля. Але це не зовсім так. Якщо є бажання вчитись, з кожного джерела можна для себе дещо взяти.

Що мені сподобалось: чіткість викладу і рубрикація. Я знаю, що вислновитись лаконічно і зрозуміло — це серйозна робота; кому таке дається легко, той довго готується. Після прочитання можна буде повернутись до окремих розділів без втрати цілого. Крім того, як хороший огляд, ця книжка містить багато посилань.

У інших відгуках я читав, що вона може допомогти скласти уявлення про професію для тих, хто працює в суміжних галузях або тільки позирає на ілюстрацію як поле для діяльності. Якщо це так — тим краще для книжки.

Чого в ній немає: це не підручник малювання. Тут не буде порад щодо анатомії, ракурсу, роботи в живими матеріалами і комп'ютерними програмами. Як і в кожній книзі, тут не буде правильних відповідей на головні питання чи універсальних рецептів успіху. Якщо ви шукаєте чогось подібного, ця книжка видаватиметься поверховою. Може навіть, як і всякий огляд — вона такою є.