Take a photo of a barcode or cover
suvij 's review for:
Жесть (sho(r)t stories)
by Сашко Кривець, Марися Рудська, Сашко Ушкалов
Осінь. Пустий пляж. Небагатослівний герой, здатний на вчинок.
Постійна готовність до дії компенсується майже повною відсутністю самої дії. Сильний чоловік, що не бажає розмінюватись на маленькі вчинки — герой фільмів у жанрі «нуар» та книжки оповідань Сашка Ушкалова. Але якщо «нуар» драматичний, «Жесть» — книга всуціль комічна. Величезний арсенал різноманітних ґеґів, застосований молодим прозаїком, змусить засміятися навіть суворого критика. Навіть не засміятися, а безсоромно розреготатися.
Книга з одинадцятьма оповіданнями — зовсім не той самий роман, якого, здається, чекають від кожного сучасного українського прозаїка. Втім, на нову книжку Ушкалова чекали. Ще й як! За п’ять років, що минули від видання дебютного роману, один із найхаризматичніших молодих письменників, здавалося, остаточно попрощався з літературним процесом.
Сашко Ушкалов — майстер дебюту. Певен, особливо віддані фани тримають на полицях, крім «БЖД» і попередні «перші спроби»: поетичну збірку «Перипатетика-блюз» і збірку абсурдових п'єс «Esc». Нова книжка — новий жанр: короткі, наче постріли, історії. Писано їх протягом останніх п’яти-шести років, тому деякі з оповідань, що зустрілися під однією обкладинкою, вже виходили друком у періодичних виданнях та антологіях.
Назва книжки наче натякає на рядок із пісні «Секс! Бокс! Джаз!» харківської (а нині, як і автор, київської) групи «Танок на майдані Конго», де «бляха-муха» виявляється мухою із бляхи. Між назвою сленговою і обсценною автор вибирає першу, але загальне враження від тексту одне — таке собі «не може бути!», що виривається в людини, яка послизнулася посеред вулиці.
Географія у «Жесті» — ціла постколоніальна країна без глянцю. Але і без комплексів із цього приводу. Люди, які ще вчора були масово задіяні в агресивному виживанні, сьогодні просто живуть і не замислюються. Вони часом багаті, але переважно бідні. Дорослі і малі, але переважно від двадцяти до тридцяти: вік, коли дитинство вже закінчилось, а дорослі проблеми ось-ось візьмуть за горло. Названі й безіменні — так, жодного імені, окрім «я», не має сам оповідач, що подекуди входить в історії прямою мовою, перепитуючи щось у персонажа. Дія титульного оповідання розгортається в декораціях курортного міста. Буквально починаючись на порожньому пляжі. Пляж без купальників стає просто берегом. Решта міст і місць теж наче дібрано із каталогу «не для вітальних листівок».
Наскільки сюжети Ушкалова життєві, настільки ж вони й абсурдні. А абсурд не передбачає перетворення, драматичної зміни й катарсису. Він просто є. Так і з життям — воно собі триває, і що повніше, то менше часу лишається на рефлексію. Тим більше, на мораль чи рецепт покращення життя.
Думаю, людям, які шукають у книжках простих пояснень для складних реалій життя, цю читати не варто. Пояснень у ній нема. Автор Сашко Ушкалов не вписується в образ письменника, яким його формувала імперська традиція. Він не керманич думок, не інженер душ, не просвітник — він оповідач. Тому його оповідання схожі на історії, які можна почути десь у потязі. Формально вони схожі на фраґменти, кінець і початок яких знаходиться десь там, за межею почутого, а змістовно вони — наче чуже життя.
І правда, хіба ви зустрічали на осінньому пляжі самотнього чувака з вином і мавпою? Чи бізнесмена Корчагіна? І якщо у когось четвер — не тільки методичний день, навряд нам про це розкажуть. А проходячи повз будинок коло київської опери, навряд чи бачили, як на балконі висить головою донизу «йог». А якщо бачили, то навряд чи нам кортіло піднятися нагору до цього «йога». А люди з оповідань Сашка Ушкалова охоче це зроблять. В їхньому житті, що механістично тривало собі аж до зустрічі з читачем, нарешті настала вільна часинка. Що робити з вільним часом — невідомо. Читаєш, і бачиш: їхала шляхом відома фіра. Аж тут кожен гвинтик великої машини виявився індивідуальністю. Хтозна, хто цього хотів і що з цим робити. Але щось треба робити — і якось воно буде.
Всі персонажі «Жесті», хоч і не перетинаються між собою, могли б це зробити в певному умовному світі. Там, де кожен переймається пошуками сенсу для себе. Цей сенс, як правило, має уречевлену природу. Школяра переймають футбольні бутси (бо він любить бігати і не думати), молодій вчительці треба організувати приватність (бажано — без обтяжень і по зручному графіку), завуча хвилює стан паркету в класах (когось це має хвилювати). У всіх, навіть у складних людей, є свої прості проблеми. Вони хвилюють. Дратують. Жити не дають. Але коли поглянути зі сторони, вони стають сміховинними. Оцей погляд у вільному переказі, можливість посміятися просто з того, що смішно, і пропонує нам Сашко Ушкалов.
Тим часом життя жваво реагує на хорошу прозу. Нещодавно, проходячи повз київську оперу, я захотів поглянути на той самий будинок з «йогом» із «Жесті». І що ви думаєте? Фасад поремонтували!
Постійна готовність до дії компенсується майже повною відсутністю самої дії. Сильний чоловік, що не бажає розмінюватись на маленькі вчинки — герой фільмів у жанрі «нуар» та книжки оповідань Сашка Ушкалова. Але якщо «нуар» драматичний, «Жесть» — книга всуціль комічна. Величезний арсенал різноманітних ґеґів, застосований молодим прозаїком, змусить засміятися навіть суворого критика. Навіть не засміятися, а безсоромно розреготатися.
Книга з одинадцятьма оповіданнями — зовсім не той самий роман, якого, здається, чекають від кожного сучасного українського прозаїка. Втім, на нову книжку Ушкалова чекали. Ще й як! За п’ять років, що минули від видання дебютного роману, один із найхаризматичніших молодих письменників, здавалося, остаточно попрощався з літературним процесом.
Сашко Ушкалов — майстер дебюту. Певен, особливо віддані фани тримають на полицях, крім «БЖД» і попередні «перші спроби»: поетичну збірку «Перипатетика-блюз» і збірку абсурдових п'єс «Esc». Нова книжка — новий жанр: короткі, наче постріли, історії. Писано їх протягом останніх п’яти-шести років, тому деякі з оповідань, що зустрілися під однією обкладинкою, вже виходили друком у періодичних виданнях та антологіях.
Назва книжки наче натякає на рядок із пісні «Секс! Бокс! Джаз!» харківської (а нині, як і автор, київської) групи «Танок на майдані Конго», де «бляха-муха» виявляється мухою із бляхи. Між назвою сленговою і обсценною автор вибирає першу, але загальне враження від тексту одне — таке собі «не може бути!», що виривається в людини, яка послизнулася посеред вулиці.
Географія у «Жесті» — ціла постколоніальна країна без глянцю. Але і без комплексів із цього приводу. Люди, які ще вчора були масово задіяні в агресивному виживанні, сьогодні просто живуть і не замислюються. Вони часом багаті, але переважно бідні. Дорослі і малі, але переважно від двадцяти до тридцяти: вік, коли дитинство вже закінчилось, а дорослі проблеми ось-ось візьмуть за горло. Названі й безіменні — так, жодного імені, окрім «я», не має сам оповідач, що подекуди входить в історії прямою мовою, перепитуючи щось у персонажа. Дія титульного оповідання розгортається в декораціях курортного міста. Буквально починаючись на порожньому пляжі. Пляж без купальників стає просто берегом. Решта міст і місць теж наче дібрано із каталогу «не для вітальних листівок».
Наскільки сюжети Ушкалова життєві, настільки ж вони й абсурдні. А абсурд не передбачає перетворення, драматичної зміни й катарсису. Він просто є. Так і з життям — воно собі триває, і що повніше, то менше часу лишається на рефлексію. Тим більше, на мораль чи рецепт покращення життя.
Думаю, людям, які шукають у книжках простих пояснень для складних реалій життя, цю читати не варто. Пояснень у ній нема. Автор Сашко Ушкалов не вписується в образ письменника, яким його формувала імперська традиція. Він не керманич думок, не інженер душ, не просвітник — він оповідач. Тому його оповідання схожі на історії, які можна почути десь у потязі. Формально вони схожі на фраґменти, кінець і початок яких знаходиться десь там, за межею почутого, а змістовно вони — наче чуже життя.
І правда, хіба ви зустрічали на осінньому пляжі самотнього чувака з вином і мавпою? Чи бізнесмена Корчагіна? І якщо у когось четвер — не тільки методичний день, навряд нам про це розкажуть. А проходячи повз будинок коло київської опери, навряд чи бачили, як на балконі висить головою донизу «йог». А якщо бачили, то навряд чи нам кортіло піднятися нагору до цього «йога». А люди з оповідань Сашка Ушкалова охоче це зроблять. В їхньому житті, що механістично тривало собі аж до зустрічі з читачем, нарешті настала вільна часинка. Що робити з вільним часом — невідомо. Читаєш, і бачиш: їхала шляхом відома фіра. Аж тут кожен гвинтик великої машини виявився індивідуальністю. Хтозна, хто цього хотів і що з цим робити. Але щось треба робити — і якось воно буде.
Всі персонажі «Жесті», хоч і не перетинаються між собою, могли б це зробити в певному умовному світі. Там, де кожен переймається пошуками сенсу для себе. Цей сенс, як правило, має уречевлену природу. Школяра переймають футбольні бутси (бо він любить бігати і не думати), молодій вчительці треба організувати приватність (бажано — без обтяжень і по зручному графіку), завуча хвилює стан паркету в класах (когось це має хвилювати). У всіх, навіть у складних людей, є свої прості проблеми. Вони хвилюють. Дратують. Жити не дають. Але коли поглянути зі сторони, вони стають сміховинними. Оцей погляд у вільному переказі, можливість посміятися просто з того, що смішно, і пропонує нам Сашко Ушкалов.
Тим часом життя жваво реагує на хорошу прозу. Нещодавно, проходячи повз київську оперу, я захотів поглянути на той самий будинок з «йогом» із «Жесті». І що ви думаєте? Фасад поремонтували!