Це книга, що називається, для старшого шкільного віку. А може, ні? Чи може, я просто ще не вийшов із цього — старшого шкільного?

Увага до деталей, ставлення з гумором, уміння змішувати реалістичні замальовки з яскравими фантазіями — і щось іще, що я не можу назвати, а можу тільки сказати, що все читання супроводжувалось то хихотінням, то вигуками «ех, класно!» і безкінечними розповідями про те, як мені подобається ця книжка і як давно я мріяв почитати цього автора.

І справді, давно. Оповідання, що дало назву цій книжці, публіковалося в антології, серії «Бібліотека журналу “Знамя”», я цю антологію читав уздовж і впоперек, але якщо про Ніну Садур я пам'ятаю «ну була», то Саша Соколов зі «Школою» одразу мене полонив. А другим би я назвав це оповідання, за легкість оповіді. І от, донедавна Валерій Попов залишався для мене автором одного оповідання.
А тут ціла книжка.

Якісь елементи я ще розпізнаю як суто комічні, але потім починаю сміятися, впізнаючи в оповіді то себе, то батька з його розповідями і так, від шкільних років до першої роботи не припиняю посміхатися. Хоч це і не мої реалії, вони мені знайомі з дитинства. Потім вони забулись, а от знайшлись — і підняли, разом із настроєм автора, все хороше, що можна згадати.

Чудовий автор, чудова книжка.

Я хотів прочитати цю книжку. Вона для мене знаходиться в хвилі прозових «дебютів» — більш і менш знайомі автори, відомі поетичними текстами фестивальній публіці, виходять друком у видавництвах, які готові збільшити цю публіку на порядок-два. Це цікаво.

За класичними обсяговими мірками «10 слів про Вітчизну» — повість. Твір, який можна беззаперечно атрибутувати як художній та сюжетний.
Мова ритмічна, пружна, короткі речення без надміру метафорики.
А перша асоціація, яку книжка викликає — «Волхв» Фаулза: вже у зав'язці персонажі опиняються на новому для себе місці, в нових обставинах. Вони, безперечно, якось дожили до цього моменту, але жодного посутнього значення це не має. Є він, вона, вона.
І одна з них — сліпа. Ця прикра обставина має вирішувати ряд сюжетних задач і пожвавити описи спільного життя молодої пари, які інакше б виглядали так само шаблонно, як і опис попереднього життя центрального персонажа: посередня освіта, посередня робота, «як у всіх».

Наратор у «10 словах…» постає автором-всевидою. Саме від нього ми дізнаємося, що насправді все не так, як виглядало кілька сторінок тому (з його ж слів): що Олена, сліпа дівчина, тягуче ревнує Романа, а сам Роман ніколи, насправді, не вгадує бажань своєї партнерки. І так далі.
Оповідь потроху перетворюється на розмову під час подорожі — не важливо, куди веде дорога, доки вона дозволяє нанизувати одна за одною історії.
Мандрівка як процес дозволяє, поглянувши на «випадковий» контекст, поділитися невипадковими розмислами.
Так, скажімо, ближче до середини роману проступає антиклерикальний пафос Романа, у його спогадах про конфлікти з корумпованими представниками Московського патріархату. Сам персонаж займає агностичну позицію, у вищі сили він наче вірить, а от діяльність «посередників» видається йому надмірною. Це більш-менш зрозуміла позиція, схожу міг би висловити і більш войовничий атеїст.
Треба було чекати на щось подібне — серед інших традицій і ця (що спирається на давність секуляризації) заслуговує на висловлення.
Причому вголос Роман більшість цих своїх спогадів не озвучує, про них знає лиш автор (а з ним і читач), ними заповнено час, проведений… в церкві, саме на православне Різдво. Цікавий прийом.
От так, на балансі між цікавим і нецікавим, розважає мене Олексій Чупа. Одні епізоди видаються несподіваними, вигадливими, кумедними (не жартівливими — загалом із гумором у романі негусто), інші — геть ні: репліка про те, що «її пальці жили окремим життям» прийшла наче не з якогось іншого тексту, а одразу з багатьох, а відтак і неідентифікованих, ім'я яким — загальне місце. А про закоханість, любощі, свіжі почуття автор пише дуже вдало.
Окремо треба сказати, що роман має в собі помітний і вагомий моральний стрижень (антиклерикальні пасажі головного героя викликані саме аморальними вчинками церковників). І цим книжка включається в ширший контекст повернення моралі в літературу.

Протагоніст, його супутниці, а разом з ними і читач постійно має вибирати — з ким бути, де залишитися, куди іти. Що добре, а що ні. Через ці вибори відбувається ідентифікація, яка тим і цінна, що часом болюча. Персонажі «10 слів…» входять у текст заручниками фатуму і виходять…
Це така собі казка для дорослих про те, що життя жорстоке, але дива все-таки бувають, і тому могла би закінчитися весіллям. Але я не скажу, чим вона закінчується. Скажу лиш, що як не читати цілком зайвої, на мою думку, передмови, одним сюжетним сюрпризом на початку буде більше.

Досить жвавий та іронічний есей про екстрадизайнерські історії (історія винаходів, історія класів…), які впливали на дизайн. Водночас — досить дискусійний, але тим, кому забагнеться дискусії, доведеться звернутись до широкого ряду джерел, що, вочевидь, є однією із задач автора.

Сам жанр «размишлізмів на тему» передбачає, що це не підручник/посібник/збірник рецептів з історії/теорії/практики дизайну. Терміни, задані назвою, трактовані у книжці надзвичайно широко, і, по суті, задають площину, в якій можуть існувати погляди на дизайн як наслідок реальної практики.

Так само книжка намагається обгрунтувати в межах певної (часом дуже вже умовної) системи появу як виразних артефактів дизайну, так і того, що в різні часи ним називалося, чи могло би називатися, і викликає ті емоції, які викликає щобільша дистанція між еталоном та його втіленням.

Книжка ця розрахована на найширше коло читачів, багатьом (якщо не всім) готовий її порекомендувати. Особливо це стосується людей, які цікавляються матеріальною культурою чи беруть якусь участь у її створенні та поширенні. Ознайомлення з комплексом ідей Влада В. Головача буде не зайвим і для студента-культуролога, і для директора меблевого магазину.

Окремо додам про подачу: у книги є сайт (із додатковим таймлайном), і втілення в різних медіа: .epub/.mobi для читалок, .pdf для друку, і версія на Medium, яку можна читати з інтернету (і коментувати).
Золотий батон на обкладинці елегантно підкреслює її актуальність.

Прочитавши цю книжку, я не дізнався нічого кардинально нового.

Силабо-тоніка — віра наших предків. Написана так, що хочеться її рахувати, книжка Лори Радченко — лірична, ритмічна, львівська.
Книжку відкриває вступне слово Ірини Шувалової, яке я, чесно кажучи, лиш побіжно переглянув після того, як дочитав «Пташині клітки ребер», бо воно саме є цілісним (місцями відверто критичним, що загалом добре) відгуком.

Домінантою виступає інтимна лірика, центральною темою — стосунки чоловіка і жінки. Є на сторінках «Пташиних кліток ребер» інші жанри та теми, однак для їх виокремлення треба докласти зусилля, в той час як для ліричного тексту, де зустрічаються «ти» і «я» — відкрити книжку практично на будь-якій сторінці. Прикметною можна назвати і прив'язаність авторки до тристопних розмірів, з 5-6 стопами на рядок. Формально із масиву вирізняються лиш кілька віршів: «хіть чорна — ми вічні», «яблуКОЛО», «грек», «єдиний верлібр». Є один цикл «чат з В», два диптихи: «урбаністичне (місто каїна)» і «урбаністичне (місто авеля)», «осінь (дон кіхот)» і «осінь (улісс)».
Посилаючись на дон Кіхота й Улісса, Лариса Радченко має на увазі не персонажів художніх творів — це радше трохи аморфні образи із загальної скарбниці, з якої авторка щедро черпає матеріал. Майже в кожному вірші образи та образні засоби нанизуються один за одним на умовну сюжетну канву, і залежать саме від неї (тому в одному катрені зустрічаються, приміром, шибениці й дірки від бубликів, підмет з присудком і чаші, налиті мовчанням, аптечний запах і жерла гармат тощо). А вона, у свою чергу, як правило, інтимно лірична, має на меті підкреслити певну конкурентність «ти» і «я», їх інакшість.
Втім, від прикмет молодого (і нерозважливого) життя з його алкоголем, тютюном, гучною музикою, танцями — своєрідним образним шумом, вірші впродовж книжки прямують до інших берегів, чи то більш (стосуються не лише юнаків та юнок, що люблять курити, пити, слухати джаз і грати в шахи), чи то менш узагальнених (все-таки всі ці «молоді» образи досить широко вживані, і попри цілком можливе опертя на досвіди авторки, радше перегукуються з іншими подібними віршами).
Словом, я би назвав цю книжку передбачуваною. До інтимної лірики альбомного зразку хто тільки не вдавався за останні сто років, і переконаний, до занепаду жанру ще дуже далеко. І я би залишився при думці, що це дуже добротна книжка для статистичного розбору на компоненти, якби не зустрів вірш, повністю співзвучний моєму вічуттю поезії (на момент читання):

Причинна

не вбирай білих перлів — дівкам до заміжжя не можна
не носи бурштину бо накличеш на себе біду
насувається ніч пишнотіла духмяна тривожна
по колючій стерні по росі я до тебе прийду

а мати кажуть він тобі не рівня
а баба кажуть бог тебе спаси
а в мене голова пуста шпаківня
в якій ночують тіні й голоси

не всміхайся зухвало — що скажуть сусіди про матір
і не вештайся полем — що скажуть про батька свати
у неділю мене на колодку закрили у хаті
бо у церкві вінчався з рудою красунею ти

а батько кажуть схаменись дівчино
а дідо кажуть стид на все село
а я собі сміюся я причинна
мені й дитину вітром принесло

Для продовження історії намалював обкладинку Міньйола. А під обкладинкою мовчазний чоловік у червоній одежині зустріне свого ворога — недалекоглядного краба. Ну, зустріне, і поїде собі далі через гору трупів.

Окремо хочеться відзначити ретельну промальовку всіх деталей. Як і у художників давнини, тут немає глибини різкості. Всюди можна розгледіти все, а пороздивлятися є що.
Неймовірна деталізація графіки у співвідношенні з граничним наївом сюжету теж вражають.

Я хотів цю книжку придбати, хотів її прочитати. Обидва бажання збулись. Гронінгенський рукопис — книжка Ірини Старовойт, що наперед формує певний горизонт очікувань: читаючи, наче звіряєшся з уявлюваним орієнтиром. Це спокійна книжка, об'єднана рівним тоном. Це книжка інтелектуальна: не через усталені маркери, як-от згадувана античність — просто медитативна складова домінує навіть у тих віршах, про які можна сказати, що вони належать до інтимної чи громадянської лірики. Світ книжки гармонійно поєднує в собі різні часові шари, як це буває в обжитому просторі. І згадувані культурні та історичні реалії, і лексика, від книжної до жаргону — органічно лягають у вірші.
Як це притаманно багатьом авторам зламу століть, Ірина Старовойт не замикається в межах одніє домінантної форми: у збірці є і верлібри, і силабо-тонічні поезії, і хоч останні домінують, головною складовою, як на мене, у них є не ритм, а в'язь — думок і образів.
Попри використовувані парні системи римування, в більшості віршів авторка ігнорує строфіку: вірш виступає цілим висловлюванням.
Вся збірка складається із вступного вірша, і трьох розділів, центральний з яких віддано перекладам, а перший і останній укладено з авторських віршів. Кожен розділ має назву й підназву. Перший розділ звучить, наче великий період: від початку і майже до кінця іде рух на спрощення форми — від верлібру до силабо-тоніки, від довших рядків до коротших, щоби насамкінець знову повернутися до домінанти: вишуканої медитативної лірики. Другий розділ складається переважно з верлібрів. Його можна назвати мікро-антологією: авторка вибрала по одному тексту від кожного поета. Шестеро поетів з роками народження і смерті, ще троє — лиш з іменами: вони живуть, і, можна сподіватись, ще пишуть. Третій розділ не повторює структурно і не є симетричним до першого. Він — завершальний.
Тематично всі три розділи не різняться між собою: спільним знаменником виступає історичність. Принаймні, через роздуми про історію/історії я можу співвіднести між собою і оповіді про культуру, і оповіді про зрушення і трагедії, і зворушливі інтимні вірші.
Ще ця книжка феміністична — але не виклично, а так, як це може бути, коли вже нічого не треба доводити. І львівська — але так само не декларативно: Львів виступає не суб'єктом для звертання чи об'єктом оспівування, а радше складовою простору, такою ж природною, як повітря.
Здається, ця книжка придатна до нелінійного перечитування. Значною мірою ці тексти не відкрились мені з першого знайомства. Деякі здались надмірно прямолінійними, або надто помітно сконструйованими — але відкрив збірку у пошуках таких, і наче натрапив на зовсім інші тексти.
Окремо мені сподобались вірш-вступ (хочеться про нього сказати «геніальний»), вірш про те, як починається ніч (цей мені в принципі тематично близький). Однак навести хочу два інші. Перший, тому що зараз він для мене важливий:

Де наша юнь невпізнано стара,
де наша тінь невиправдано світла,
розпуки вибух вдарить з-під ребра
і дасть під дих, і лишить пляму світла,
і негатив проступить на чолі
усіх митарств, що вистраждані нами,
і видасть *Kodak* знімки ще сирі
найкращих сцен, проявлені словами.

І другий, бо без нього взагалі ніяк:

Пожиттєве.
Як кров на лляних простирадлах.
Як вода на віконному склі.
Чоловік був різновидом жінки.
Рух — різновидом спокою.
І того, хто відбився,
тепла течія вірша
змивала все далі від берега.
Спершись на лікті,
він поспішав
ціле море списати руками,
не встиг, — і закреслив.