Це книга із тих, які я прочитав дуже уважно — в процесі роботи над підготовкою до друку. І зараз мені здається, що Багряний має бути обов'язковим читанням. Мабуть, не так для школярів-студентів, як для покоління радянських батьків. Як антидот від ностальгії.

Якщо «Тигролови» — це такий пригодницький екшн, то «Сад Гетсиманський» можна назвати політичним хоррором. Коли здається, що далі вже нема куди, але насправді є. Звісно, фінал у книжки трохи неймовірний.
І попри те, що обидва твори ідейні, Багряний і майстерний белетрист, і (на жаль) документаліст. Жахливо усвідомлювати, що більшість «Саду» — це не текстуальні спецефекти, а документ.

Цікаво, до якої міри сучасна українська поезія, написана жінками, є провідником феміністичних ідей. Чи там, де література інтелектуальна, вона нині й феміністична, бо інакше бути не може?

Отже, знову: інтелектуальна, феміністична, добре зібрана, с сильними вертикалями, а ще іронічна книжка віршів «Я слухаю пісню Америки».
Своєрідний каркас книжки становлять силабо-тонічні поезії, де «традиційна» форма зустрічається з історією української літератури, продовжуючи розробку знайомих тем. Втім, до такого, хочеться сказати — пісенного — контексту долучаються Декарт і Дельоз.
Ці поезії відкривають розділи і закривають книжку фінальним аккордом. Є і вісь симетрії — це інтермісія, в окремий розділ не винесена, але від того не менш помітна.
Якщо в силабо-тонічних віршах помітним (повторюваним) прийомом є тавтологія, то верлібри, які становлять основний корпус «Я слухаю пісню Америки» також піднімають традиційні для лірики теми, але в помітно американізованій формі.
Силабо-тоніка Оксани Луцишиної, при всій пісенності — розмислова, а верлібри, хоч досить промовисто вписуються в корпус інтимної лірики, здаються схожими на генеративні варіації. Так створюєтсья певне напруження, збудоване на протиставленнях змісту і форми.
«Лірика», попри постійний рефрен «покинув джонні», не сльозлива, а навпаки, всуціль іронічна: тут і «плюйте на таких кавалерів», і «липова феміністка», «до чого дожилася».
При цьому верлібри зберігають будову, схожу до строфічної, наче пам'ять форми. Наче ліричні вірші про нещасливе кохання. При цьому більшість описаних реалій і переживань не стосуються ані джонні (то суб'єкта, то об'єкта), ані дій, присудків, предикатів, із ним пов'язаних. Є наче вузьке контекстуальне коло, де можлива інтимність — лиш між двома. А щойно з'являється третій — читач, сусід за столиком, інший автор зі своїм життям і текстами, інтимність перетворюється на соціальність. Без, утім, громадянської складової — вірші Оксани Луцишиної позбавлені необіхдного для таких випадків пафосу. Верлібри, здається, позбавлені й усякого іншого.
Але із різних віршів я виберу саме силабо-тонічний:

о, не журися за тіло! — або журися: тіло —
тепла земна машина сповнена таїни
чом її не любити навіть якщо невміло
навіть якщо спалити її за непевні сни

тіло — таки душа, місткішого щастя варта
в небо воно не пнеться в небі його не ждуть
це не декарт: не треба сюди декарта
тут по одному боці слово, по другім — суть

тіло болить мовчить чесне красиве тіло
тіло — це те із чим злитися не дано
о, не журися за тіло! тіло живе набіло
навіть коли здається що не живе воно

Я прочитав цю книжку в два підходи — два дні пішло на сам «Кагарлик», більше часу зайняли оповідання. Однак написати про неї не наважувався ще кілька місяців.
По-перше, треба було абстрагуватися від культури видання, яка, хоч яка погана, все-таки вторинна щодо тексту.
По-друге, написати про книжку, яка легко зайшла, прочиталася, сподобалася (і тепер так само легко забулася), виявилося нелегкою задачею.

І нині я так само не знаю, з якого боку і з якою лінійкою підійти до цієї книжки. Номінально це роман. За обсягом це радше повість, але такою розбіжністю вже нікого не налякати. Інша річ, що з тексту стає зрозуміло — «Кагарлик» є однією з безлічі можливих версій-проекцій 5-вимірного роману, повний обсяг якого не піддається осягненню і осмисленню. Це фантастичний роман, науковість якого не надто піддається верифікації, але, як на мене, її тут більше, ніж у фантастичному романі Антиповича.
Дія розгортається в повоєнній Україні майбутнього. Коли саме — визначити важко, бо все вібувається всередині часового парадоксу, що утворився від вибуху боєголовки, спрямованої супутником зі штучним інтелектом. Іще одна риса майбутнього — морфони, пристрої, які містять конектоми людини. Що це таке, ніхто з персонажів детально пояснити не може. Це щось на зразок запису свідомості зі спогадами та голосом (можливість вводу-виводу і забезпечує морфон).
Як пам'ять, відділювана від тіла в аніме-серіалі «Кайба» (якого, переконаний, автор і в очі не бачив).
Розділи — мікроскопічні, як сучасні записи до соцмереж. Попервах «Кагарлик» так і публікувався — у фейсбуці, з додатковими музичними постами та ілюстраціями. Вони марковані діапазонами (за приблизною кількістю слів) і додатковими позначками для різних сюжетних ліній, в яких я ледь не моментально заплутався.
Є фантастичні твори — мисленнєві експерименти, в яких задаються нині неможливі умови і можлива на них реакція, здійснюються прогнози майбутнього. Інші, до яких належить «Кагарлик», у чудовних декораціях звертають увагу на актуальні проблеми. Якщо персонажі, які населяють майбутнє, не можуть дати пояснення технологіям, якими користуються, варто озирнутись і з'ясувати, наскільки ми розуміємося на приладах, які нас оточують. Це стосується і соціального виміру — стосунки з Росією, які ледь не від написання до публікації вийшли з фантастики просто в повідомлення новин, секулярність/релігійність, які химерно сплітаються тощо.
Персонажі живуть в тому сенсі, що не мають жодного плану і не розуміють, що відбувається, хоча часом усвідомлюють подієвий плин.
Самі морфони не є точними копіями, а радше цифровими палімпсестами. Тому голоси, що часом лунають у романі, належать не особистостям, а їх пізнішим, спотвореним копіям, і проявляють однаково ознаки самостійності й неповноцінності. Відтак, хоч і застосовувані у військових технологіях, коннектоми некеровані. Один такий, що «розповсюджує різну інформацію у інтернеті» із супутника, говорить про це прямим текстом (див. с.98).
Хоча провідним мотивом, який пронизує текст, є пошуки головним героєм Олени, сюжетом у романі слабо пахне. Тим більше, спрощеними проппівськими моделями, які популяризуються голівудським кіно та американськими книжками з рецптами бестселлерів. Це крутійський фантастичний роман, в калейдоскопі якого можна розгледіти щось, а можна й нічого. Принаймні, мені читати було не нудно.
Навіть захотілося перечитати Options Роберта Шеклі.
Розділи «Оповідання» та «Кіносценарії» справляють враження доданих «в нагрузку», для обсягу. Написані вони в різний час (і всі раніше роману). В одних теж наявна варіативність світу, в других фігурує Олена, в третіх ведуться пошуки. Однак сам «Кагарлик» вони ніяк не доповнюють.

Якщо коротко, то це чудова книжка для читання в метро. Підійде вона й тим, кому набридли конвенційні історії, де все мотивовано й зав'язано на прозорій рецептурі. Тим, кому подобається Бриних (ну це вже моє припущення, мені-то обидва автори цілком незалежно подобаються). Якщо з опису вам здається, що буде цікаво, переступіть через вигляд книжки і придбайте.
«Кагарликові» ж хочеться побажати наступних перевидань — з новими романами, на папері, а краще в цифрі. Це непоганий традиційний відносно довгий текст, хоч і прикидається варіативною проекцією. Ну а що його традиція трохи не мейнстрімна, то тільки в українській літературі таких текстів небагато.

Буду перечитувати.

Для когось вона буде смішною до сліз, для когось — просто кумедною книжкою про пригоди групи з Ліверпуля в дусі «анекдоти Хармса».

Читання цієї графкниги неодмінно викличе посмішку і підніме настрій.
Що вже немало.

Єдине, що в цій книжці не так — рік видання. Було би класно мати ще одну таку, тільки видану недавно з більшою кількістю хороших перекладачів і перекладів. Я гадаю, що подібна поезія потребує регулярних нових перекладів.

Цю книжку я читаю втретє. Перший раз я віднайшов українське видання Рембо в каталогах полтавської обласної бібліотеки. Цей примірник — був однією з перших трьох книжок, які я замовив поштою у Книжнику-ревю.
Дивовижно все-таки, як подібна поезія може одночасно залишатися старою і новою. Значній кількості текстів бракує широкого історико-культурного коментаря. Але і поетика загалом для більшості моїх знайомих не-філологів здаватиметься дикою. Наша система освіти пропонує трохи звужений погляд на те, як мають виглядати вірші. Поп-культура переважно теж цим не опікується. Сказати чесно, мабуть, це і справді не всім потрібно. Достатньо більшої толерантності до інших поетик у суспільстві (де модус виживання то потопає, то виринає, і до літератури в цілому байдуже). Але це не про книжку.

Читання «П’яного корабля» — це подорож до центру поетичної землі через жерло вулкана.
Для мене вірші в їх «упізнаваному» вигляді — це, безумовно, шлях до «Осяянь» і «Сезону у пеклі». Як і раніше, зрозуміло мало, вражає сильно. Зараз помітнішим виглядає антивоєнний пафос силабо-тоніки. Але після 90-х і 2000-х поетика огидного не вражає (а часом навіть видається нудною). Але це не відміняє зухвалості і звабливості віршів.

Якщо вам подобається поезія, і ви давно читали Артюра Рембо, візьміть книжку і погортайте. Це може бути непоганим приводом навідатись до бібліотеки, якщо не маєте свого примірника.

Не знаю, що в цьому зіні пластичніше — тексти чи графіка. За це Мурадова і люблять.

Пізнавально. Авторка — режисерка феміністичного порно, відома рядом публічних виступів про альтернативи в цій індустрії. Хочемо ми цього чи ні, порно нині всюди і за відсутності інших вчителів бере на себе й освітню місію. Разом з усіма штампами жанру.
Але книжка не про це. Вона про зйомки. Орієнтована як на тих, хто хоче зафільмувати власне романтичне життя на мобільний телефон, так і на тих, хто хоче возити таке кіно по спеціальних фестивалях.

Деякі речі універсальні для всіх кіно-аматорів, деякі стосуються лише експліцитного зображення сексу. Мені було цікаво спостерігати за зміною фокусу оповіді: порно це теж кіно, але порно.

Тобто, книжка не про те, в які пози ставити акторів (вони самі знають) і які ракурси кращі для операторів (вони самі знають), а про те, що потрібно довіряти професіоналам, і мати план і всі-всі-всі необхідні дозволи з підписами.

Дізнався, що фото перформерів з документами в одній руці і свіжою газетою в іншій називають «мікі-маусами».

Пробувати себе в ролі порно-режисера поки не планую.

Книжку я прочитав із бажання читати «своїх». Хтось же має їх читати. Початок і вся перша частина — це ода щоденності. Я люблю такий жанр за відвертість, і ця любов компенсувала недоліки, недосказаність якихось історій і шаблонність інших. У другій частині Ігор Зарудко здійснив спробу опанувати сюжет, і шарм щоденника розвіявся, а недоліки залишились. Навіть якщо все це трапилось із автором насправді, написано все неправдоподібно.
Отже, в плюсах щирість (до міри), щоденниковість (до середини). Навіть романтичний пафос — він бо витриманий від початку до кінця. Як у групи Скорпіонз. Тут або любиш, або терпиш, або вимикаєш.
Головний недолік, як на мене — це картонність риторики. Одні фрази повторюють популярні штампи обраного пафосу, але інші…
«Я замовив собі чорну каву і український борщ» — звучить як пряма цитата з меню. Ну бо кава ж, як правило, саме чорна, що вже казати про борщ. І подібні репліки часом збиваються в цілі абзаци.

От що Ігор Зарудко любить, то це Харків. Аж захотілося там побувати, прогулятися місцями «бойової слави».
А книжка — ну, так собі книжка. Ігор не зупиняється, можна сподіватись, випишеться. Із любові до майже-щоденникової літератури я спробую читнути інші його тексти. Як випаде нагода.