Чудова книжка, майже вся прочитана ранками, і ще трохи ввечері. Історійки короткі, дитинка в них не встигає загубитися. Ілюстрації кумедні, і, що для мене важливо, не занадто яскраві.
Наша улюблена — про мед.

Книжка, від якої я багато сміявся, і зовсім не плакав.
І яка мені нагадала про жінку в костюмі єдинорога.

Як адекватно написати про цю книжку? Про неї краще поспати, потанцювати, пожити, зрештою.
Олег Коцарев колись вибрав собі поетику, з якою трохи експериментує, і метод, якому не зраджує.
Тобто більшість віршів у цій книжці верлібри. Що формально робить книжку схожою на інші книжки Олега. Рими, які спорадично виникають в текстах, цікаві, але непереконливі. Це елемент гри, а не альтернативна поетика, покликана щось повідомити.
Є спокуса вважати Коцарева продовжувачем (чи подовжувачем) поетичних практик початку століття, але я так не вважаю. Я би взагалі його нікуди не вносив і не вписував, ані в школи, ані в напрями, бо він сам собі напрям.
Чому при формальній сталості вірші Коцарева мені не здаються повторюваними і одноманітними? Бо, як я собі уявляю, його метод — це уважний контакт із тут-і-зараз. Він дивиться, слухає, торкається, і от у першій збірці «Коротке і довге» є вірш про СБУ, «вечірнє й млосне», а в «Цирку» — про синього метелика. Обидві поезії однаково виглядають як реакція на миттєве життєве враження. При цьому вони дуже різні, ці враження, а відтак і вірші. Такі собі українські хоку.
Не менш веселим за збірку виглядає і прикінцевий авторський коментар, в якому Олег що хоче, те й розказує.

«Цирк» — це така книжка, яка або заходить (разом з методом, напевно), або ні. Важко уявити, як хтось дає умовно середню оцінку на підставі формальних факторів. Або подобається, або нема про що говорити.
Втім, попри все задоволення, яке я отримав (взагалі, великою вдачею було взяти цю книжку в дорогу), треба сказати, що вона здалась мені трохи завеликою. Тобто поетична збірка майже на 200 сторінок це вже не окрема збірка, а якесь вибране. На такому обсязі годі чекати, що всі-всі тексти будуть геніальними.
Хоча я би не назвав Коцарева геніальним. Лише дуже добрим, дуже класним, влучним та метафоричним. «Трамвайний запах велосипедом переїздить обличчя» — навмисно такого не придумаєш. А «кіт, який пише на снігу жовті вірші» — це ж треба їх там побачити і прочитати!

Бувають випадковості чи ні, я радий, що книжка потрапила мені до рук. Я взагалі не любитель подорожньої прози, і песик із хлопчиком на обкладинці не привабив, але коли наші дороги з автором учергове перетнулися, зрозумів, що маю прочитати цю книжку. І правильно зробив!

Від самого початку вона мені сподобалась стишеністю інтонації, тим, що вона про людей — не величних колонізаторів стихії, а малих і нерозумних. Вона взагалі не про відкриття широкого світу, а про віднайдення себе.
Із початку склалося враження, що ліричний герой — це такий гобіт, якого щось висмикнуло подивитися на широкий світ, і він, крокуючи незнаною землею, залишається тим самим гобітом, який недавно сидів у своїй хатинці. Дуже було кумедно, коли всередині книжки я прочитав, як Богдан згадує про книжку Толікна.

Виклад наче простий і невибагливий, без претензій. Але наївним його не назвеш. Це така, ретельно виписана простота — без зайвого, по можливості. Без штучної драми і узагальнень. Складається враження, що автор ані себе не має за бога, ані читача за дурника.

Книжка про одну подорож, яка починається і завершується шкіцами з України, побутовими замальовками без моралі (оця відсутність чітко проартикульованої моралі — це для мене позитивна риса в українських текстах). Богдан Ославський намагається заміть впихнути в історію все-все, що йому в дорозі трапилось, донести до нас те, що йому здалось найважливішим. В центрі — сам автор, який всередині дороги розуміє для себе речі, які раніше здавались неочевидними. Переживає за дружину, яка поруч. Далі люди, з якими вони стикаються, і вже за ними весь той широкий світ. Лиш Ворзель у Богдана постає практично знелюдненим.

Перша історія виглядає цілком класичним спостереженням: автор наче підслухав, піддивився, випадково опинившися поруч і ділиться. Це наче задає рамку до подальшого читання: коротка відстань між голосом автора і читачем, прості сюжети текстуального Картьє-Брессона, аж до замальовки «Поміж двома кордонами», в який час і події перестають відбуватися в лінійному порядку, прощаючись із ілюзією безпосередньості. Цей фрагмент мені найбільше сподобався за конструкцією (може тому. що він один такий у книжці), і водночас у нього найбільш узагальнений фінал (від чого здається несправжнім).

До кінця книжки ані чужі люди не стають ближчими, ані своя душа зрозумілішою. Але трохи більше стає видно ті порожні місця в світі, по яких проходить ніж даоса.

Поезія Олесі в цій збірці має виразно дидактичний характер: це діалог старшої з молодшими. Більш досвідченої з менш досвідченими. Говорить людина, що має моральне осердя — до тих, з ким би вона хотіла розділити переконання.
Лірика «Сонця…» переважно медитативна і громадянська. Верлібр домінує над силабо-тонікою.

Можна виводити ці інтонації з біографії авторки (дружини і матері), можна з історичного моменту (це одна з «книжок Майдану») — безперечним є тє, що «Сонце пішло у декрет» має екстралітературні входи і виходи. Ця книжка не для вічності, а для тих, хто поруч зараз, і може, в цю хвилину потребує міцного плеча.

З іншого боку, це просто не мій тип поезії. Цим і пояснюється нестача зірочок в оцінці (сподіваюсь, вдячні читачі компенсують).
Я переконаний, саме те, що не резонує зі мною, викличе щирий відгук у тих, хто чує голос Олесі Мамчич.

Досить вигадливі, як для дебютної книжки, новели — і витримана стилістика. Є упирі, зомбі, демони, ангели, маніяки, таємні ордени, Смерть, потойбіччя, Апокаліпсис і цілий батальйон скелетів. Пара позитивних персонажів, яких вдалося пригадати — маргінали сюжетів, яким не щастить.
Зрештою, а кому щастить?

Ця книжечка подобається усім, хто її читав, наживо чи на сайті. Бо написана з великою любов’ю до міста. Лев Семенович протягом життя був свідком розвитку Полтави, а як головний архітектор брав у ньому активну участь.

Мабуть, на папері її вже не придбаєш. Є ошатніше перевидання, доповенене фотографіями (і, сподіваюсь, текстами), до якого я ще тільки хочу дістатися. А це є оцифроване любителями міста. Гадаю, полтавцям просто пощастило з таким текстом і таким автором. Цей наратив підтримує тяглість, бо фіксує не якийсь окремий стан, а плин, рух через будови, руйнації, партійні постанови і підкилимні ігри. Видання можна вдосконалити перевиданнями, а текст вдруге не напишеш. І цей текст також носить сліди незавершеності — автор готував його, готував але дав до друку вже не він, а родичі, які намагалися не втручатись у матеріал.

Безумовно, стільки протриматись на управлінській посаді в радянський час не можливо без лояльності до влади. Але пафосу в записках Вайнгорта — несподівано — менше, ніж у сучасному політичному дискурсі. Можливо, й через фрагментарність: героями книжки стають часом не лише значні будівлі/відбудови чи комуністичні фантазми, а й деталі, як-от постамент для пам’ятника, складений із кілець каналізації, чи бочка газводи, яку розбавляють спиртом для особливих клієнтів. Деякі з історій, що нині звучать цілком кумедно, тоді сприймались зовсім інакше: в книжці майже не видно страху, звичного для радянського громадянина (все перекриває ніжність), але є й типова історія про машину кдб, щоправда, з нетиповим полегшенням наприкінці.

Треба сказати, що тісна й тривала співпраця Вайнгорта з містом — з містянами — робить ці історії ще більш особистими. Разом з Левом Семеновичем працював мій дід, у нього вчився мій батько. І я не один стою на плечах гігантів: з ним по-різному перетинались батьки моїх друзів та знайомих. Дочитуючи книжку цього разу, я зрозумів, що церква на базарі, яку йому не вдалося врятувати — та сама, де загинув, зірвавшись із риштування під час реставрації, мій родич на початку ХХ століття.

Цю книжку я точно буду перечитувати, і охоче почитаю схожі про інші міста й містечки України.

Оскільки я загалом не любитель соціалки, то читав із любові до драматургії й театру. Вразило, як все це сконструйовано через діалог, як соціальне висловлювання набуває артистичної форми. Відсутність повчальності, притаманної українським текстам різних родів і жанрів. Відсутність чорнухи — Ларс Нурен не смакує нещастя своїх персонажів. Відсутність гегів — роботу глядача ніхто не полегшує. Взагалі така нейтральна напруженість, як на прийомі в лікаря, який просто залазить вам у нутрощі а потім вилазить, не намагаючись по ходу злякати чи розважити. Робить роботу. Він ріже. Нам терпіти.

Більше в блозі.