Я прочитав цю книжку в два підходи — два дні пішло на сам «Кагарлик», більше часу зайняли оповідання. Однак написати про неї не наважувався ще кілька місяців.
По-перше, треба було абстрагуватися від культури видання, яка, хоч яка погана, все-таки вторинна щодо тексту.
По-друге, написати про книжку, яка легко зайшла, прочиталася, сподобалася (і тепер так само легко забулася), виявилося нелегкою задачею.

І нині я так само не знаю, з якого боку і з якою лінійкою підійти до цієї книжки. Номінально це роман. За обсягом це радше повість, але такою розбіжністю вже нікого не налякати. Інша річ, що з тексту стає зрозуміло — «Кагарлик» є однією з безлічі можливих версій-проекцій 5-вимірного роману, повний обсяг якого не піддається осягненню і осмисленню. Це фантастичний роман, науковість якого не надто піддається верифікації, але, як на мене, її тут більше, ніж у фантастичному романі Антиповича.
Дія розгортається в повоєнній Україні майбутнього. Коли саме — визначити важко, бо все вібувається всередині часового парадоксу, що утворився від вибуху боєголовки, спрямованої супутником зі штучним інтелектом. Іще одна риса майбутнього — морфони, пристрої, які містять конектоми людини. Що це таке, ніхто з персонажів детально пояснити не може. Це щось на зразок запису свідомості зі спогадами та голосом (можливість вводу-виводу і забезпечує морфон).
Як пам'ять, відділювана від тіла в аніме-серіалі «Кайба» (якого, переконаний, автор і в очі не бачив).
Розділи — мікроскопічні, як сучасні записи до соцмереж. Попервах «Кагарлик» так і публікувався — у фейсбуці, з додатковими музичними постами та ілюстраціями. Вони марковані діапазонами (за приблизною кількістю слів) і додатковими позначками для різних сюжетних ліній, в яких я ледь не моментально заплутався.
Є фантастичні твори — мисленнєві експерименти, в яких задаються нині неможливі умови і можлива на них реакція, здійснюються прогнози майбутнього. Інші, до яких належить «Кагарлик», у чудовних декораціях звертають увагу на актуальні проблеми. Якщо персонажі, які населяють майбутнє, не можуть дати пояснення технологіям, якими користуються, варто озирнутись і з'ясувати, наскільки ми розуміємося на приладах, які нас оточують. Це стосується і соціального виміру — стосунки з Росією, які ледь не від написання до публікації вийшли з фантастики просто в повідомлення новин, секулярність/релігійність, які химерно сплітаються тощо.
Персонажі живуть в тому сенсі, що не мають жодного плану і не розуміють, що відбувається, хоча часом усвідомлюють подієвий плин.
Самі морфони не є точними копіями, а радше цифровими палімпсестами. Тому голоси, що часом лунають у романі, належать не особистостям, а їх пізнішим, спотвореним копіям, і проявляють однаково ознаки самостійності й неповноцінності. Відтак, хоч і застосовувані у військових технологіях, коннектоми некеровані. Один такий, що «розповсюджує різну інформацію у інтернеті» із супутника, говорить про це прямим текстом (див. с.98).
Хоча провідним мотивом, який пронизує текст, є пошуки головним героєм Олени, сюжетом у романі слабо пахне. Тим більше, спрощеними проппівськими моделями, які популяризуються голівудським кіно та американськими книжками з рецптами бестселлерів. Це крутійський фантастичний роман, в калейдоскопі якого можна розгледіти щось, а можна й нічого. Принаймні, мені читати було не нудно.
Навіть захотілося перечитати Options Роберта Шеклі.
Розділи «Оповідання» та «Кіносценарії» справляють враження доданих «в нагрузку», для обсягу. Написані вони в різний час (і всі раніше роману). В одних теж наявна варіативність світу, в других фігурує Олена, в третіх ведуться пошуки. Однак сам «Кагарлик» вони ніяк не доповнюють.

Якщо коротко, то це чудова книжка для читання в метро. Підійде вона й тим, кому набридли конвенційні історії, де все мотивовано й зав'язано на прозорій рецептурі. Тим, кому подобається Бриних (ну це вже моє припущення, мені-то обидва автори цілком незалежно подобаються). Якщо з опису вам здається, що буде цікаво, переступіть через вигляд книжки і придбайте.
«Кагарликові» ж хочеться побажати наступних перевидань — з новими романами, на папері, а краще в цифрі. Це непоганий традиційний відносно довгий текст, хоч і прикидається варіативною проекцією. Ну а що його традиція трохи не мейнстрімна, то тільки в українській літературі таких текстів небагато.