5 за роман і 2.5 за переклад (it was ok, but it could be better than ok).

Дивовижний світ, одночасно схожий на наш і дуже відмінний.
Головний герой—науковець. Світ, у якому наука та магія тісно переплітаються, роботи програмуються перфокартами, а з людьми обіч працюють водяники, хепрі (істоти з людськими тілами і комашиними головами), люди-кактуси. Є штучні мутанти—пороблені. В небі над містом-державою Новий Кробузон літають вірми, а ще десь є ґаруди.
М'євіль дуже ретельно описує цей світ, таке враження, наче йому є що розповісти про кожен провулок.
Можна сказати, що сюжет розгортається навколо порятунку світу, однак він дається дуже нелегко—герої ні разу не білі й не пухнасті.

Що стосується українського видання, є за що критикувати—від зовнішнього вигляду до тексту.
Обкладинка чіпляє, але якщо придивитись, можна побачити недбалість у виконанні, а з першого розділу стає ясно, що ілюстрації не відповідають опису персонажів (М'євіль—надзвичайно ретельний).
Обсяг книжки—грубий том. Полегшений папір це великий плюс, але а) рядок трохи задовгий, і б) шрифт! Серйозно, зараз можна вибрати з цілого ряду доступних шрифтів із нормальною кирилкою (очі лізуть на лоба при кожній зустрічі з ґ).
І переклад. Він яскравий, актуалізує купу лексики, але часом її буває забагато. На кожні 5 сторінок припадає якийсь кострубатий пасаж а-ля:
«Двоє вартових наблизилися до цієї незрозумілої латки простору й завмерли. Айзек разом з Яґареком саме тягли неохопно велику лаву, приготувавшись швиргонути її в нападників. Обидва помітили дивну з'яву і завмерли»(с. 315).
Хоча як комплекс текст цілий, самостійний, стилістично він дуже й дуже нерівний.
Не знаю, робочого пояснення, чому саме так, хто недотиснув—перекладачки Дар′я Беззадіна і Наталія Сліпенко, чи редактор—у мене немає.
Я не раз думав, що вчитаюсь, але так і не звик до цього тексту.
Власні назви натомість влучні. Прямо все сподобалося.
Сказати «шкодую, що не прочитав в оригіналі» заважає тільки любов до українського слова.

Раджу тим, хто любить темне міське фентезі і екзотичну українську лексику.
(Якщо можете, читайте англійською)

UPD: лайка! забув про це одразу написати.
Якщо вже переклад рясніє хемією та іншими дивними з'явами, дуже дивно, що вся лайка зводиться до одинокого, як гудок на бані, «блядь», там де (припускаю, на місці fuck) могли би бути срака, дідько та бісова ковінька.

Прикольна штука: оповідання прийшло у вигляді «складня», який слугував і конвертом, і обкладинкою.

Оповідання Слоуна чимось нагадують сни. Немає різкого конфлікту, а є такий комфортний текст.
Кілька цікавих гіпотез у гарній аранжації.

Це одні з найкращих оповідань, які я читав.

Дуже інструктивна, і від того заспокійлива книжка про справу ілюстрації.
Власне, про те, що в ілюстрації—не малювання.

Про постановку цілей, організацію роботи, сплату податків, організацію архіву, вибір сканера, пакування тощо.
Якраз розділ щодо податків мені був дуже цікавий, не в практичному сенсі (у нас різне законодавство), а більше як напрямок думки: у нас досі чимало людей не знає і не хоче нічого про це знати.
Кожну тему супроводжує інтерв’ю з художницями, ілюстраторками, галеристами.

Книжка, приготована за іншим рецептом.
Без драми, без алгоритму про антагоніста й протагоніста, конфлікт між ними.

Натомість маємо історію про пошуки і відкриття. Про розв'язання задачі. Про те, що можна не вибирати щось одне, а поєднувати зовсім різне (в книжці це програмування і випікання хліба).
Ще тут є клуб людей з однаковим іменем. Імейли від персонажа, якого ми ніколи не бачимо.
І Сан-Франциско.

(додаткова зірочка за те, що отримав більше розваги, ніж сподівався)

У цій книжці банальне знаходить своє місце поруч із вражаючим, а добрий прозовий сюжет — з виразно поетичною мовою.

Павло Коробчук у своєму романному дебюті йде слідами Пушкіна. «Море для шульги» — це роман у віршах. Це, очевидно, не поема, а суто епічний твір, викладений мовою верлібру.
«У цьому — весь Коробчук!», сказав я, прочитавши перше речення. І сказати так хотілося не раз протягом читання.

Мені здається, першими читачами цієї книги стануть поети і прозаїки, можна навіть звузити коло — ними будуть ті, хто знає Пашу особисто. Нічого поганого в цьому немає — ані за формою, ані за змістом цей твір не претендує на «широкі читацькі маси». Але добре буде, якщо ті, хто почнуть, не залишать читання на першій третині зі словами «ну далі все ясно». Бо далі буде все неясно: про цей роман важко говорити так, щоби не розкривати його сюжет, якщо не зосереджуватись тільки на надмірі метафор.
Зрештою, можна не давати жодних порад авторові на тому етапі, коли ідеться про фізичний наклад.

Що у книзі цікавого?
Мова. Короткі, рубані речення. Які можуть нагадати деякі твори зарубіжної літератури (але не української).
Сюжет. Він — дещо карколомний, до страху за фізичну цілісність карку (персонажів), фантастичний. Якщо дочитати до нього, далі вже книжка дочитається до кінця. Він має декілька дуже різких, гострих колізій, деякі сильно вражають.
Епізоди. Яскраві візуальні емоційні описи, поетичні (навіть так) еротичні сцени.


Є, безперечно, і те, що викликає відторгнення, неприйняття, здається банальним, вторинним — але, сподіваюсь, для кожного читача це будуть якісь свої, індивідуальні, моменти.

Так само впевнено можна казати, що подібного роману в українській літературі не було. Це експеримент, вдалість якого можна перевірити тільки з часом — вживаністю тем, ідей та прийомів, опрацьованих романом.

Після «БЖД» Ушкалова та «Лілу після тебе» Бабкіної «Море для шульги» Павла Коробчука можна назвати продовженням традиції нерефлексійної прози в сучасній українській літературі.

Від самого першого вірша (і до завершення роботи над книгою, коли я отримав друкований примірник) я відчував дивне для нової української літератури переживання (співпереживання) сучасності.

Цій книжці притаманні передусім не літературність, не гра в слова, а така життєвість, що іноді знаходиться на межі — між доброю літературою і поганою, між літературою — і текстами людей, які писати не вміють, і водночас не можуть стримати глибоких життєвих переживань.

Анна Малігон писати, безперечно, вміє. Про те, як вона пише, і що можна прочитати в її поезії, написано ґрунтовну післямову Світлани Богдан. Але на те вона і після- все ж, кращий спосіб познайомитися з поезією Анни Малігон — це читати її вірші. Вони парадоксально наївні, дуже жіночі, дуже щирі. Живі.

І оскільки я люблю силабо-тоніку, мені здається, все, що не вбиває, розвиває її. «Покинутим кораблям» у цьому сенсі дуже хороша книжка, бо її поетика не підкоряється загальній сучасним естетським тенденціям. Вона у цьому геть не конформна.

Буду перечитувати.

Одне з очевидних чудес сучасної поезії — можливість проживати спільний світ з поетом і можливість зустрічі з ним у цьому світі. Чути, як автор читає власні вірші — геть інший досвід, ніж читання програмних рядків з часів минулих, хай би який добрий вони мали коментар. Утім, поезія Юрія Завадського є геть іншим досвідом і в ситуації літератури сьогодення.

Читаючи, Завадський використовує свій друкований «Крик» як діджей — платівку: змішує різні рядки, імпровізує, наживо перемонтовує. Наче дає спробувати нестійкість на смак. Ця артистична метода сполучається з тим, що є у кожного живого автора: голосом, харизмою. Разом вони формують враження. Уявлення: «Завадський is…»

Утім, чи може суттєво впливати образ автора на подібну книжку? Чи образ такого автора — на книжку в принципі? Адже, залишаючись із нею сам-на-сам, ми отримуємо щось геть інше, ніж мали раніше. Замість міксу і живого шуму — чисте студійний звук. Якщо звуком можна назвати мовчання. З іншого боку, що би там не декларував автор, з книжкою простіше. Вона мовить — і не вступає у дискусію. І вона — мовчить. Книжка в цьому сенсі німа, наче кіно. І назва «Крик» наче відсилає нас не до звуку, а до певного референта: спогаду, запису, фотографії. Крик, який триває «там», а тут

Крики, наче камiння, мовчки переношу
З мiсця на мiсце...

«Крик» — симетрична книжка. Перший рядок початкового вірша —

Я — стою осторонь.

Перший рядок останнього —

— А чужинець — ти!

Чи навіть інакше: починається книжка рядком
юрійзавадський крик

і закінчується

One of these days
I’m going to cut you into little pieces
Pink Floyd

По центру, в ролі осі симетрії, паліндромний

Саме сьогоднi —
Переходжу вулицю, переймаю досвiд, мовчу.
— Що сталося з тобою? — питає мене хтось.
— Саме сьогоднi переходиш вулицю,
Переймаєш досвiд, мовчиш. Я ж питаю себе:
— Що сталося з тобою?

Зовсім недавно мірилом поетичної майстерності виступала версифікаційна вправність. Тепер, можна сказати, ним стала вправність метафорична.
Поезія Юрія Завадського в «Крикові» позбавлена і першого, і другого. В ній немає жодного римованого тексту, жодної позірної спроби утворити ритм всередині рядка, строфоїда, віддати належне грі асонансів і алітерацій. Поетичним у ній є те, чого в ній немає. Крик — це, власне, біле, яке залишається без літер. Тексти позбавлені навіть звичних роздільників ***, іноді здається, що цей вірш — насправді, продовження іншого.

Так останній рядок на с. 17

Закриваю долонею рота.

отримує продовження на наступній:

Накриваю долонею шклянку, —
Там метелик.

Замість звичного «ліричного сюжету» і звичаєвих «ходових характеристик» для сякого-такого аналізу на цих сторінках домінують оператори й дескриптори станів. Ключі до дверей, за якими — ну хто ж насправді знає, що там за ними. В своїй мінімалістичній чистоті ці тексти, здається, навіть не відкриті для множини інтерпретацій. Тільки для співпереживання. Співпроживання. Переходиш — від сторінки до сторінки, занурюєшся в певний стан, мандруєш шарами всередині цього стану, книжка добігає кінця.

На першій сторінці обкладинки з туману проступає короткий рядок назви. На останній він розркривається темним проваллям силуету. Це дерево. Це крик.

Зверху, над криком, залишилася прогалина,
Котру не знав як заповнити.