Буду перечитувати.

Одне з очевидних чудес сучасної поезії — можливість проживати спільний світ з поетом і можливість зустрічі з ним у цьому світі. Чути, як автор читає власні вірші — геть інший досвід, ніж читання програмних рядків з часів минулих, хай би який добрий вони мали коментар. Утім, поезія Юрія Завадського є геть іншим досвідом і в ситуації літератури сьогодення.

Читаючи, Завадський використовує свій друкований «Крик» як діджей — платівку: змішує різні рядки, імпровізує, наживо перемонтовує. Наче дає спробувати нестійкість на смак. Ця артистична метода сполучається з тим, що є у кожного живого автора: голосом, харизмою. Разом вони формують враження. Уявлення: «Завадський is…»

Утім, чи може суттєво впливати образ автора на подібну книжку? Чи образ такого автора — на книжку в принципі? Адже, залишаючись із нею сам-на-сам, ми отримуємо щось геть інше, ніж мали раніше. Замість міксу і живого шуму — чисте студійний звук. Якщо звуком можна назвати мовчання. З іншого боку, що би там не декларував автор, з книжкою простіше. Вона мовить — і не вступає у дискусію. І вона — мовчить. Книжка в цьому сенсі німа, наче кіно. І назва «Крик» наче відсилає нас не до звуку, а до певного референта: спогаду, запису, фотографії. Крик, який триває «там», а тут

Крики, наче камiння, мовчки переношу
З мiсця на мiсце...

«Крик» — симетрична книжка. Перший рядок початкового вірша —

Я — стою осторонь.

Перший рядок останнього —

— А чужинець — ти!

Чи навіть інакше: починається книжка рядком
юрійзавадський крик

і закінчується

One of these days
I’m going to cut you into little pieces
Pink Floyd

По центру, в ролі осі симетрії, паліндромний

Саме сьогоднi —
Переходжу вулицю, переймаю досвiд, мовчу.
— Що сталося з тобою? — питає мене хтось.
— Саме сьогоднi переходиш вулицю,
Переймаєш досвiд, мовчиш. Я ж питаю себе:
— Що сталося з тобою?

Зовсім недавно мірилом поетичної майстерності виступала версифікаційна вправність. Тепер, можна сказати, ним стала вправність метафорична.
Поезія Юрія Завадського в «Крикові» позбавлена і першого, і другого. В ній немає жодного римованого тексту, жодної позірної спроби утворити ритм всередині рядка, строфоїда, віддати належне грі асонансів і алітерацій. Поетичним у ній є те, чого в ній немає. Крик — це, власне, біле, яке залишається без літер. Тексти позбавлені навіть звичних роздільників ***, іноді здається, що цей вірш — насправді, продовження іншого.

Так останній рядок на с. 17

Закриваю долонею рота.

отримує продовження на наступній:

Накриваю долонею шклянку, —
Там метелик.

Замість звичного «ліричного сюжету» і звичаєвих «ходових характеристик» для сякого-такого аналізу на цих сторінках домінують оператори й дескриптори станів. Ключі до дверей, за якими — ну хто ж насправді знає, що там за ними. В своїй мінімалістичній чистоті ці тексти, здається, навіть не відкриті для множини інтерпретацій. Тільки для співпереживання. Співпроживання. Переходиш — від сторінки до сторінки, занурюєшся в певний стан, мандруєш шарами всередині цього стану, книжка добігає кінця.

На першій сторінці обкладинки з туману проступає короткий рядок назви. На останній він розркривається темним проваллям силуету. Це дерево. Це крик.

Зверху, над криком, залишилася прогалина,
Котру не знав як заповнити.