Від самого першого вірша (і до завершення роботи над книгою, коли я отримав друкований примірник) я відчував дивне для нової української літератури переживання (співпереживання) сучасності.

Цій книжці притаманні передусім не літературність, не гра в слова, а така життєвість, що іноді знаходиться на межі — між доброю літературою і поганою, між літературою — і текстами людей, які писати не вміють, і водночас не можуть стримати глибоких життєвих переживань.

Анна Малігон писати, безперечно, вміє. Про те, як вона пише, і що можна прочитати в її поезії, написано ґрунтовну післямову Світлани Богдан. Але на те вона і після- все ж, кращий спосіб познайомитися з поезією Анни Малігон — це читати її вірші. Вони парадоксально наївні, дуже жіночі, дуже щирі. Живі.

І оскільки я люблю силабо-тоніку, мені здається, все, що не вбиває, розвиває її. «Покинутим кораблям» у цьому сенсі дуже хороша книжка, бо її поетика не підкоряється загальній сучасним естетським тенденціям. Вона у цьому геть не конформна.