Пес-Привид постійно читає цю книжку. Цікаво, який саме з десятків перекладів англійською?. Один із них давно public domain, і є на Project Gutenberg, певно, він був і у моїй читалці, і в iBooks, і всюди.
(насправді, він читає не цю книжку)

Зрештою, поки я вичікував, з'явився український переклад Сергія Лесняка (і теж почекав кілька років).
Чи надається ця книжка до перечитування? Певно, що так, варто лише спіймати потрібний настрій, бо книжка ця невеличка, навіть з перед- та післямовою, які є в нашому виданні.
Головний текст—стратегічний трактат про ведення війни. В центрі повчання—полководець, підвладний імператорові. Війська, підрозділи, окремі солдати опиняються поза фокусом, належать до ресурсів. Вони, по суті, навіть менші за територію, бо не входять у п'ять засадничих чинників.
Видання зроблене як зразок бізнес-літератури. Це свідома позиція перекладача. В той самий час для збереження «старовинності» текст рясніє відповідною лексикою. Зовсім незрозуміла розкривається в примітках, при цьому текст плавний, читається як годиться.

Бізнес-приціл пояснюється фаховим зацікавленням Сергія Лесняка, який давно і успішно веде справи у КНР. Це не звільняє від паралелей із актуальними новинами («о, тут погано, а тут, навпаки, все складається на нашу користь…»), але створює певну дистанцію. Адже «Мистецтво війни» вже давно перестало бути мануалом з ведення воєн, а стало чимось на зразок філософського путівника.
(А також, певно, джерелом для всяких сучасних популярних текстів).

Що дають супровідні матеріали? По-перше, налаштовують на дієве прочитання (ок, як це може згодитися мені тепер? подивися на своє життя з висоти стратегічного польоту і т.п.), по-друге дають непогану довідку, з прикладами: інших таких трактатів, тлумачення історичних подій, застосунку в сучасних реаліях. Без післямови зрозуміти 36 стратагем (у додатку наприкінці) нереально. Крім користі, є ще етикет: всіх, кого можна було згадати, згадано із вдячністю.

Фішка оформлення виявилась зовсім не фішкою, а реальною китайською каліграфією, яку написав для видання перекладач (тлумачення ієрогліфів теж додається).

На якийсь час я занурився в книжку, її розважливий ритм. Не буду говорити, що вона на мене суттєво повпливала, але читати було приємно.

Чи хотів би я сам перечитати її колись? Так. В таких «простих» текстах не знати, що й коли зрезонує. Певен, наступного разу я зможу знайти там щось нове.

У місцевості смерті, у безвиході—бийся! Є дороги, якими не треба пересуватись, є ворожі армії, на які не треба нападати, є міста, що їх не варто брати, є місця, за які не слід змагатися, є накази, яких не належить виконувати.

Така моя цитата цього разу.

UPD:
Вперше я прочитав цю книжку на одному подиху.
Вдруге вголос — але я примудрився забути про це, та й слухачка підросла.
Втретє я читав її вголос для С., і в такому темпі вилізло все, на що я не звертав увагу раніше. В першу чергу — відсутність редактури. Редактора від книжки віднадили, певно, чарами. Повтори, англіцизми в синтаксисі (на що я вже сліпий, так на це, але не цього разу), одруківки тощо. Мій гіт це, звісно, м'яка собача вовна. Не скажу, що таких моментів аж так багато, але вони трапляються регулярно протягом цілої книжки. Маю старе видання, можна при нагоді звірити, чи не обмежилось видавництво покращенням самої лише обкладинки.
(І все-таки я за Гаула замість Хаула і Пустища замість Пустирищ (таки ж один раз Пустища пролізли і сюди в друкований текст))

Але цікавіше написати, що стало видно, як цей текст пошито. З розділу в розділ розкладено всякі натяки, тригери — всі вони спрацюють, звичайно, раніше чи пізніше. Жанровий текст за всіма правилами. Що мене здивувало цього разу — як Софі взагалі примудрилася закохатися в Хаула, без усяких натяків (крім канітелі з пожиранням сердець), протягом одного розділу, хоча в усіх попередніх все було однаково: сварлива баба і сякий-такий чарівник. І як легко вона прийняла свою чарівну долю.

Все хороше в книжці, за що я її люблю, лишилось.
Знов радий, що прочитав, тепер у добрій компанії.

***

Історія про те, як читач за три сотні сторінок майже закохується у стару бабу. Хоч це і зачаклована дівчина, але поводить себе вона достоту як вредна бабенція. Вона крехче, квохче, і всім добряче допікає. Хоча, може у цьому й полягає секрет людського спілкування? Якщо вже головна героїня — я схильний думати, що це таки вона, а не Хаул, — зачаклована, то й уся книжка — суцільні чари та еманації. Майже вся її дія розгортається в стінах «замку», який містить всього кілька кімнат.
Для любителів тесту Бехдель на початку книжки є мізансцена, де між собою розмовляють дві дівчини, і то переважно не про хлопців. Утім, я би не надто зосереджувався на гендерній рівності, бо більшість персонажів — істоти зміненого стану: чаклуни та зачакловані.
Іще з першого разу сподобалось те, чого немає в екранізації — Уельс. Оскільки все відбувається в якійсь загадково-чарівній країні, то й усі реалії нашого світу подаються в очудненому ракурсі.
Також це книжка, де позитивні герої досить-таки амбівалентні, а лихі викликають сум, і часом навіть співчуття. Для мене це добре, навіть дуже, бо читати книжки, дитячі й дорослі, де є лише добрі добродії та злі злодії, страшенно нудно, нецікаво й некорисно. Ця книжка не така! В ній досхочу різних кумедних моментів, безліч слабкостей і людяності. Ну, може не так аж безліч. Достатньо.


Я щонайменше двічі дивився мультфільм «Мандрівний замок Хаула» (upd: тепер це 5+ переглядів), і тепер можу сказати, що двічі читав книжку. Пам’ятаю, як це трапилося вперше, бо так я читаю геть нечасто — коли починаєш і не можеш відірватися до останньої сторінки. Це було на Шулявці, дочитував я на балконі з увімкненим освітленням, повністю захоплений текстом.
Другий раз ми читали вголос, і частину тексту я чесно прослухав, а іншу — чесно прочитав. За цим разом впали в око дрібні одруківки «вилки» замість виделки і якісь дивні моменти редактури. Але порівняно з цілим тексту, це не критичні недоліки.

Мабуть, найсильніша сторона серії це інтонація: таке собі підвішене одивнення, коли все трохи не так і не таке. Мінус: іноді це дуже нудно.

Сильні сторони цієї книжки: гарно обіграна назва (думаю, всі перекладні так чи інашке опиняються в програші);→ Лондон; гарно підтримана основна партія, від чого закрути сюжету нехай не викликають враження американських гірок, але пожвавлюють читання.
Також чомусь вихід цієї книжки під сінню Quirkbooks видається плюсом (насамперед, для останніх).

Мінуси цієї книжки: вона занудна. Герої рухаються відносно прямо від початку до кінця, і це орекструється пафосними роздумами головного персонажа. Є такі моменти, коли наче слухаєш пафосну промову у голівудському фільмі. Етика «інакшості» хіба що не на лбу написана, вибір між нормальним/скучним та одивненим/цікавим озвучено сто раз. Всі персонажі чітко відповідають агенді, ніхто не викидає коників (це теж скучно).

Все інше десь на межі кинути/читати далі, я вагався десь третину книжки, поки набрав сякий-такий темп. Є класні моменти, але вони подаються в якомусь некласному обрамленні. Інфодампи чергуються з deus ex machina, а ті з довгими описами сцен. Передостання мізансцена Якоба з Еммою містить дуже ловку подачу про занепад цього дивного світу (в якому люди з надзвичайнми здібностями століттями живуть у часових бульках, де безкінечно повторюється один день в якомусь часі ), про те, що головний герой оточений зовсім не дітьми, а старими людьми в дитячих тілах — але весь діалог в цілому дуже шаблонний-картонний. І так весь час.

Автор дуже жаліє своїх персонажів, тому із головної групи (яка перекочувала з першої книги) ніхто не помирає, і ми нікого не втрачаємо. Головний герой хутко прогресує від здібностей до надздібностей, як Нео в Матриці (за винятком того, що нео і в «звичайному» світі був обдарованим гакером).
Питання зносин двох світів, і виборів між ними розв'язано так собі. Остання сцена просто якийсь кіноштамп, порівняно з яким розділ «про автора» оригінальний і жвавий.

Думаю, що колись прочитаю заключну книжку, тільки не зараз і не найближчим часом. А коли підзабуду все це трохи. Мій прогноз поки такий, що в плані екшену це буде трохи ремісценція бойовика 90-х (чистий головний герой проти толпи сил зла), а також глобальне підбиття підсумків (чим серце заспокоїться). Хочеться вірити, що 3 книжка буде краща за 2, але не аж так, щоби не сказати: достатньо було й однієї.

Книжка одночасно дуже жвава і нудна. Головна її «фішка» — тон оповідача. Щоразу, як брався читати, згадував мамину сусідку, яка працює на базарі. Це такі нотатки про письмо від «справжнього автора». Впевнений, що він має аудиторію, яка в захваті. Я — ні, бо оцей грубий панібратський тон (наче алкаш плескає тебе по плечу), фак на фаці, стрьомні жарти — просто не моє.
Але і не кинув, бо це була така динамічна, коротка (і з короткими розділами) книжка-перебивка перед сном.

Чи надихає? Та не дуже? Чи є інсайти? Ну, такі собі, як у всіх таких книжках.
Автор, по суті, не розкриває методу чи підходу, а більше звертається до ставлення. «Пиши швидко, редагуй повільно», «вчи, б#%дь, рідну мову» та подібне. Напор, з якими Чак дає поради, спонукає одразу пригадати прочитане та почуте, щоб заперечити. Так, не один раз було заявлено «робіть нотатки», а я одразу згадую, як Стівен Кінг якось сказав, що нотатник є найкращим засобом для увіковічнення поганих ідей. Не визначайте мову персонажа через діалект — привіт, Ірвін Уелш і так далі.

Виніс із книжки прикольну фразу There's no „there” there.

Та мабуть і все.

Verdomme!

Абсолютно дика книжка. Динамічна, з короткими розділами, другу половину я читав не відриваючись. Жанрова, в дусі крутого детективу за книжкою «як написати добротний детектив» — всі ознаки жанру на місці. От тільки пара копів — це Ван Гог і Ганеша, які переслідують банду фламінго, їздять у ваннах і так далі.

Все, крім штампів, заповнено якимись деталями з яскравого сну. Шиииз.
І тим не менше, все на місці. Шиз стає частиною сюжету.
Ван Гог написаний соковито (щодо Ганеші не візьмуся судити), і «вся справа, як завжди, в ньому» — за що авторові низький уклін. Лається він норвезькою, згадує про Арль французькою, Ганеша чує молитви еее… якоюсь іншою мовою, все без перекладу і зносок.

Як у жанрі, все рухається до розв'язки, яка має стати сюрпризом, і мене вона потішила.

Насправді, від оцінки у 5 зірок цю книжку відділяє абсолютна умовність — бо, по-перше, я не знаю, чи перечитуватиму її, по-друге, ну все-таки якщо цій п'ять, то комусь треба буде 6. Останнє — проблема рейтингів у цілому, бо шкала для Джойса і Кокотюхи одна.
Від Elefant Vice я отримав яскраве задоволення.

Дивна книжка. Перші сто сторінок я читав 2 місяці, останні — півгодини. До середини виникало питання «що це я взагалі читаю і навіщо», постфактум здається, що Пратчетт дуже вигадливий. І є оце відчуття effortless, цінне не лише в розважальній, і не лише в літературі.
Стартове припущення, «а давайте випустимо газету у фентезійному світі», як ниточка, розмотує клубок інших придумок. Якщо станок, хай ними опікуються гноми, на серед нишпорок знайдеться місце перевертню, а юристом стане зомбі. Коли звикаєш до тексту, все видається дуже жвавим, милим і кумедним.
Мій кумир, звісно, Отто — вампір, що відмовився від кровопиття, заспокоює себе какао і піснеспівами на груповій терапії, захоплюється фотографією так, що час від часу згоряє на попіл від сильного спалаху (ну, а потім оживає).
Інші жарти (як-от смартгон — товстий натяк на сучасні гаджети, з бісиком всередині) мені не зайшли, певен, є у тексті чимало натяків, які я не зчитав.

Знову дві слові про темп. На останній третині книжка таки затягнула, як би я від неї очікував ще з початку. Це дещо багатослівний текст, у якому автор не соромиться написати ще сто сторінок після того, як інший уже поставив би крапку. І доки інтрига зав'язувалася, мені було нудно — настільки, що жарти на тему типографії (наприклад, «шрифтові» імена гномів) мене не смішили, а дратували. Тобто сам текст читався приблизно з однаковою швидкістю, але попервах перерви були мега-довгими, треба було якось себе заохочувати до читання. А прочитавши, думаю, що було цікаво.

Це книжка про наші медіа, як би це сказати, до постправди, коли ще немає читачів, здатих нагуглити плагіат, але, попри різницю в часі і культурному просторі, все таке наше, нефентезійне, за що Пратчетта, думаю, люблять.

Тінтін прибуває до Америки. Власне, до Чікаґо, що за кількістю ієрархічно організованих злочинців виглядає як прототип Ґотема. Від нелагідного прийому практично до самого відбуття наступні пригоди повторюються з невеликими варіаціями. Злочинці здійснюють підступ. Тінтіна чекає неминуча смерть. Чудесний порятунок. І все спочатку.

Оце було прикольно. Щасливчик Люк був у якихось журналах, які я гортав малим.
Плюс є ж кумедна екранізація персонажа.
Загалом усе жваво, гротекскно, з гумором.
Біллі the Кід — хлопчик з револьвером, що тероризує місто, змушує старого читати йому на ніч казки, а в салуні подавати лише шоколад. Одна біда — Щасливчик Люк стріляє краще за нього.

Така штука, яка проковтується за один раз, важко зупинитись.

Невеличка брошура про підбір шрифтів. Лаконічно викладено базові принципи, до всього додаються корисні лінки (на сайти чи книжки).
Вона, звісно, орієнтована на латинку, а ще більше на шрифти колекції Adobe
(бо саме там працює Тім Браун), але методи роботи універсальні.

Серед порад: читати текст, з яким треба буде працювати (і тестувати підбір на реальних зразках), порівнювати на різних рівнях: композиції в цілому, ритму шрифтів, будови літер.

Цікаво: типографія рухається від сторінки до екрана, тому ідеться не про полосу/сторінку/розгорт, а про фрагменти (chunks) тексту, які можуть адаптивно міняти взаємне розташування, розміри (і в тому числі, шрифти, одні для великого екрану, інші для мобільного).

Комікс я читав після перегляду екранізації, відповідно, далі будуть враження у порівнянні.
Отож, загалом історія та сама. Сталін помер, відбувається боротьба за владу.
Геги розставлено в інших місцях. Скажімо, під час розтину лікарі роняють мозок Сталіна на підлогу (у фільмі явно бракувало такої цени). Але реалізація відрізняється переважно в таких деталях.

Арт-складова дуже міньйолівська. Прямо дуже. Все дуже контрастне і пластичне. Дивитись на таке приємно, тільки іноді з'являється відчуття дежавю і чекаєш, як із розламу в землі полізе якась хтонь. Хоча з членами ЦК ніякої додаткової хтоні, звісно, не потрібно.

Комікс добрий. А екранізація, як на мене, навіть краща, бо зниження контрасту (і графічного, і сюжетного) зіграло тільки в плюс. І кастинг просто чудовий. Берія в кіно більш реформаторський та ліберальний, Хрущов взагалі більше схожий на людину. Жуков теж (бо у коміксі це якийсь дуже generic генерал з дупоподібним підборіддям на півголови).

Чи радити? Заявлена тема та наявність екранізації (ну і міньйолізм у арті) зроблять це за мене. Я прочитав і не шкодую, але щоб це був must read… мабуть, ні.