Дивна книжка. Перші сто сторінок я читав 2 місяці, останні — півгодини. До середини виникало питання «що це я взагалі читаю і навіщо», постфактум здається, що Пратчетт дуже вигадливий. І є оце відчуття effortless, цінне не лише в розважальній, і не лише в літературі.
Стартове припущення, «а давайте випустимо газету у фентезійному світі», як ниточка, розмотує клубок інших придумок. Якщо станок, хай ними опікуються гноми, на серед нишпорок знайдеться місце перевертню, а юристом стане зомбі. Коли звикаєш до тексту, все видається дуже жвавим, милим і кумедним.
Мій кумир, звісно, Отто — вампір, що відмовився від кровопиття, заспокоює себе какао і піснеспівами на груповій терапії, захоплюється фотографією так, що час від часу згоряє на попіл від сильного спалаху (ну, а потім оживає).
Інші жарти (як-от смартгон — товстий натяк на сучасні гаджети, з бісиком всередині) мені не зайшли, певен, є у тексті чимало натяків, які я не зчитав.

Знову дві слові про темп. На останній третині книжка таки затягнула, як би я від неї очікував ще з початку. Це дещо багатослівний текст, у якому автор не соромиться написати ще сто сторінок після того, як інший уже поставив би крапку. І доки інтрига зав'язувалася, мені було нудно — настільки, що жарти на тему типографії (наприклад, «шрифтові» імена гномів) мене не смішили, а дратували. Тобто сам текст читався приблизно з однаковою швидкістю, але попервах перерви були мега-довгими, треба було якось себе заохочувати до читання. А прочитавши, думаю, що було цікаво.

Це книжка про наші медіа, як би це сказати, до постправди, коли ще немає читачів, здатих нагуглити плагіат, але, попри різницю в часі і культурному просторі, все таке наше, нефентезійне, за що Пратчетта, думаю, люблять.