Класична схема бойовиків 80-90х, тільки про суддю Дредда. Злий бос вбиває всіх, кого може. Головного героя з видатною щелепою він вбити не може. У фіналі головний герой робить фаталіті злому босу.
Який спеціально прилетів сюди, щоби взяти участь у сутичці, з якої не вийде переможцем. Злий бос помирає і хоче померти переможеним, бажано — Дреддом.

Дуже. Дуже сподобалось.
Це Дредд постмодерний, з купою цитат і алюзій до комікс-культури, до американської поп-культури, до всесвіту Дредда. Авторські нотатки в кінці як дрібка спецій.
І наскрізне медіа. Життя міста як постійне реаліті-шоу, і це не драма, а природний стан речей. Хочеш стати громадянином — іди на кастинг.
Художник і колорист теж дали жару (Дуґлас Волк наприкінці відзначив чимало ідей, які приніс у комікс Улісес Фарінас).

Словом, це любов. Хочу мати його на папері, щоби була можливість роздивлятись деякі розгорти ще і ще.

Sorry Geof…

Може, випуски 6–10 на тверду 4, але комікс з точки зору пса це круто.
Також «Болваньі at little Irkutzk».
Bro.

Перша частина, Чіба-сіті, знайомство з персонажами—все вимагає зусилля, як писав Еко у «Нотатках на полях Імені Рози»: нова авторська мова, нові авторські слова, фантастичні реалії.
Далі певний час іде екшн в уже знайомих декораціях.
А потім усе міняється. За видимим закінченням історії відкривається невидиме раніше продовження. Це дивує, і так кілька разів. Наявний наскрізний сюжет протинає не дуже пов'язані між собою фрагменти реальності.
В цьому сенсі Кейс—персонаж авантюрного роману. Він проводить нас крізь ці локуси. (О, і сам він по ходу не міняється, немає оцієї розтиражованої байки про перетворення героя.)
Мережа не сприймається як шар, доповення чи відображення реальності. Це сегмент, від якого інші сегменти так само відділені.
Майбутнє «Нейроманта» з бодімодами. Не лише розширення можливостей, але й зміна людського силуету.

Здивувало, як Гібсон ввів поліцію Тьюрінга і розправився з нею. Придумка крута, але окремої історії для неї не знайшлося.

Нейромант був для мене кіберпанк-романом минулого року. Я почав його взимку, і закінчив теж узимку—з перервами різної довжини саме читання зайняло, мабуть, трохи понад місяць вечорами. Раніше я читав російський переклад (один чи два), тепер, коли переклад забувся, можна було прочитати оригінал. Я починав повільно, по сторінці на день, зі словником і гугленням реалій, а закінчував на повній швидкості.

Більшість передмов і післямов абсолютно зайві не лише в книжках українською.

Які шанси у надзвичайної людини потрапити у надзвичайну ситуацію? Якщо ви—персонаж роману Лі Чайлда, інших варіантів не передбачено. Якось Джек Річер, колишній військовий коп, а нині просто трохи надлюдина, вирішив зайти до хімчистки. І тут його випадково викрадають терористи, одержимі теорією змови, разом з прекрасною і сильною жінкою, яка проживе до кінця книги.
Головний персонаж такої літератури—сюжет, адже достеменно відомо, що герой переможе (на нього чекають наступні романи серії), залишилось дізнатись, як саме. В меню насильство (але не аж до смерті протагоніста), секс із прекрасною панною (пристрасний, але не аж до одруження), фальшиві перипетії. Негідники у цьому романі настільки неймовірно ідіотські, що навіть Річер з них стібеться разок.
Die Trying викликає враження роману-гомункулуса. Загалом досить добре (я дочитав), але в деяких місцях «не сидить». Мені здалося, що описів трохи забагато, і деякі з них написано лиш для того, аби тримати загальний ритм коротких простих речень.
Українською я би не читав, напевно. Англійською, можливо, ще читатиму продовження. Жанрова література іде легко, під шумок повторюється знайома лексика і граматика (це, на жаль, не комплімент книжці).
Дізнався завдяки книжки, що taxi означає також рух літака злітною смугою (до злету чи після приземлення).

З книжки стає зрозуміло, чому Пратчетт належить до числа тих авторів, які примудряються вивернути жанр навиворіт і знайти йому нові застосування. Сподобалось, що автор сміється, не засуджуючи. Що трюки не стають набридливими (о, і серед них—те, що можна відчути себе розумним). А що жанрова література в цілому читабельніша, фанатів у таких авторів чимало, а читачі зазвичай беруться і дочитують.
(Мені трохи прикро було чути, як одна українська авторка високої полиці ганила жанровиків, в тому числі Пратчетта заочно—вийшло класичне «не читав, але засуджую»; сварити Дена Брауна легко і приємно, але не всі Ден Браун.)

Знадобилося трохи більше 100 сторінок, щоби остаточно увійти в смак. Оскільки я не аж такий фанат фентезі, дивувало, наскільки цей жанр став масовим, що от навіть мені було видно, над чим часом автор сміється і які жанрові очікування обламує (весь час!). Цікаво було б почути відгук від людини, дуже далекої від цього культурного пласту, бо складається враження, що текст Пратчетта дуже щільно метажанровий, і, забери сіль із жартів—що залишиться? Власне, мене «Колір магії» купив тими жартами, які стосуються наших реалій (а не історії фантастики).

Ще сподобалось відчуття легкості (effortless) тексту—легко уявити реакцію «я теж так можу, а то і краще». Глибина і розгалудженість світу, створеного Пратчеттом, натякають, що самого його ця гра перла. Тим краще.

Українське видання достойне. Перше знайомство пройшло успішно. Вдома вже чекає посилка з другою із перекладених.

Динамічно. Видовищно. Круто.

Друга антологія точно цікавіша за першу. Більше різних історій, різних персонажів, все більш-менш позитивно (і 100% секс-позитивно). Хлопчики, дівчатка, іншопланетяни, так чи інакше порно це територія фантазії, тож все це трохи фантастика. Не наукова.

Читалося з великими перервами від історії до історії, часом кумедно, часом так собі, але загалом це на декілька порядків краще розказано і намальовано, ніж те, що можна нагуглити за словами порно+комікс.

Чи хотів би я перечитати цю антологію? Мабуть, так, через якийсь тривалий час, коли я все забуду і сам стану трохи інакшим.
Радити? Якщо є толерантність до обох ключових слів, то добре.
Треба додати, що це загалом феміністичне порно (обов'язкова умова участі—мінімум одна жінка в авторському колективі), комбінації чоловіків/жінок/роботів/іншопланетян варіюються впродовж цілої антології. Чого нема, так це одноманітності (за винятком того, що експліцитний секс є у кожній історії), експлуатації чи дискримінації.
Ну і раптом не все ясно—це не нон-фікшн а зовсім, зовсім навпаки.