З книжки стає зрозуміло, чому Пратчетт належить до числа тих авторів, які примудряються вивернути жанр навиворіт і знайти йому нові застосування. Сподобалось, що автор сміється, не засуджуючи. Що трюки не стають набридливими (о, і серед них—те, що можна відчути себе розумним). А що жанрова література в цілому читабельніша, фанатів у таких авторів чимало, а читачі зазвичай беруться і дочитують.
(Мені трохи прикро було чути, як одна українська авторка високої полиці ганила жанровиків, в тому числі Пратчетта заочно—вийшло класичне «не читав, але засуджую»; сварити Дена Брауна легко і приємно, але не всі Ден Браун.)

Знадобилося трохи більше 100 сторінок, щоби остаточно увійти в смак. Оскільки я не аж такий фанат фентезі, дивувало, наскільки цей жанр став масовим, що от навіть мені було видно, над чим часом автор сміється і які жанрові очікування обламує (весь час!). Цікаво було б почути відгук від людини, дуже далекої від цього культурного пласту, бо складається враження, що текст Пратчетта дуже щільно метажанровий, і, забери сіль із жартів—що залишиться? Власне, мене «Колір магії» купив тими жартами, які стосуються наших реалій (а не історії фантастики).

Ще сподобалось відчуття легкості (effortless) тексту—легко уявити реакцію «я теж так можу, а то і краще». Глибина і розгалудженість світу, створеного Пратчеттом, натякають, що самого його ця гра перла. Тим краще.

Українське видання достойне. Перше знайомство пройшло успішно. Вдома вже чекає посилка з другою із перекладених.