Ця книжка подобається мені тим, що вибивається з чіткої класифікації. Найбільше їй пасує категорія «книжки Олега Шинкаренка». Можна ще сказати, що це фантастика, соціальна сатира, центон…
Щодо фантастики (і впливів кіберпанку), мені імпонує, що автор описує не маргінальні завулки мегаполісу, а справді маргінальну територію, про яку не згадують у фантастичних «джерелах». Не далеко від переднього краю, де хакери ламають корпоративний «лід», а майор Кусанаґі бореться з вірусами пам’яті, а максимально від нього далеко. Що сюди завезуть з великого ринку, те й буде. От хоча б і роботи.

Спрощує читання й біографічний метод (Олег Шинкаренко журналіст, звідси методи роботи з інформацією, яку він здобуває).

Ті самі жанрові мітки, якими обладнують книжку, ускладнюють відгук. Так, я би не став розглядати цей роман як жанровий твір (це вже зробила шановна Ярослава Стріха), ну і повторювати загальний аналіз за післямовою Галини Левченко немає сенсу. Твір-експеримент? Трохи схоже — але який саме експеримент відбувається?
Ще «Роботи…» схожі на соціальну публіцистику. Можна припустити, все, що не є фантастичним допущенням, взято з найближчих джерел: побачено в метро, прочитано у Вікіпедії…
І це друге, чим вона мені подобається. Коли роботи, які не сплять, не їдять, і можуть цілодобово працювати на 8 роботах за підзарядку, не знають відповідей на ті самі екзистенційні питання, що й люди. Ще — за те, що люди можуть бачити сни.

Але, повертаючись до початку — це роман Олега Шинкаренка. І тут таке діло, або вам подобаються його тексти (за веселий абсурд чи просто так), або ні, та й по всьому. Може, є якийсь ген, відповідальний за цю реакцію? В майбутньому розберуться.

Подарунок на день народження вдався, і можна ловити той короткий момент, коли дитина готова доїсти кашу під читання (я встигаю прочитати цю і почати попередню). І той довший період, коли історії спочатку відшукуються (цю! а тепер цю!), а потім уже називаються («прочитай про Альберта»).

Короткі й на позір невибагливі пригоди двох мишенят, які чудом залишаються цілими й неушкодженими. Ервін Мозер вміє просто оповідати, без надриву моралі чи користі.
Мануель сміливий і винахідливий. Діді старанний і трохи вміє боятися. А ще я люблю всі імена інших тваринок.

Зрештою, кукурудзомобіль можна просто подзьобати.

Пам’ятаю, сестра дуже хотіла цю книжку, щоб читати своєму зайчикові.
Я не скажу, що ця книжка мене захопила чи вразила, чи аж так сподобалась. Четверта зірка не від мене — «Мед для мами» час від часу повертається до ротації, і тоді ми знов читаємо-перечитуємо.

«А ти ж знаєш, як маленькі зайчики люблять своїх мам?» — «Так».

У мене до книжки два питання: на якому ж поверсі живуть зайчик із мамою, і скільки літер у прізвищі художниці?

Мила штучка для відпочинку Тексту мало, написано легко. Розповідь промовляє до людини, що має смак до читання, і спонукає до діалогу. Чи любите ви читати в туалеті? Що з канону лишилось непрочитаним? Ласкаво просимо до клубу.
Сподобався поділ на галантних і пристрасних книжкових коханців.
Хотілось би прочитати схожу книжку українського автора чи авторки.

Я відволікався на культуру видання, й одруківки, але то фахова вада.
Читати?.. Якщо лиш вам подобається читати про таких самих, як і ви, книжкових збоченців.

Що можна похвалити. Сюжетні закрути. Вставні історії.
Як я зрозумів із тону відгуків, для багатьох це кумедний перезапуск давно відомого (і улюбленого) персонажа. Ще це начебто сатира. Гаразд.
Фантастичні бойовики в похмурих декораціях були частиною дитинства (все одно по той бік було яскравіше), але дедалі менше викликають ностальгію.

кішечка ще не втягнулася, але в процесі.
коли трохи звикнути до вирвиочного арту, стає помітно, що він технічний і вигадливий.
знову хочу похвалити вставні історії, вони, принаймні, трохи кумедні.

Кішечка втягнулась.

Зазвичай я не слухаю аудіокниг, але під монотонну більш-менш однотипну роботу прослухав цю популярну книжку. (треба сказати, той, хто її начитував, був під впливом мультфільму, а з тексту доктор Лівсі не аж такий веселун, як виходило за інтонаціями)

Навіть не пригадаю, чи читав я книжку в дитинстві, але певно, що так, бо пригадував і деталі сюжету, і навіть назви частин.
Як і очікував, головне — це мораль. Є чесні джентельмени, а є нечесні.
Переважна більшість піратів виглядають лютими алкашами, всі вони неспроможні керувати кораблем без капітана. Отримавши «свободу», швидко ідуть в запій і втрачають усяку дисципліну. Не знаю, як там Флінт (теж славетний алконавт із описів у книзі), але більшість піратів, крім Сильвера, виглядають нікчемно.

Якось зовсім забулося, що «Довготелесий» Джон «Окіст» Сильвер мав темношкіру дружину.

Закінчення історії Бена Ганна повеселило, але тут спрацював, безумовно, залізний принцип — хороші люди залишаються хорошими, а погані — поганими (недолугими, невдалими тощо). Хіба що треба було довше прожити на острові, але про це написано іншу книгу.

Прикольно.
Намальовано все майстерно, оповідь складено добре. Переклад теж наче без вад.
Прочитав усе хвилин за 40.
В блурбі на звороті обкладинки написано, що «зухвало і з шармом Флікс та Кіссель створюють швидку, гротескну й мудру оповідь про нові пригоди барона Мюнгхаузена». Я би сказав, з мудрістю то трохи перебор, та й пригоди переважно не дуже нові, лише контекст трохи помінявся.
І кінець трохи скомканий.
При тому, що всяких кумедних прийомів тут вистачає, а такого, що б геть не сподобалося, нема, чогось цьому графічному романові бракує.
Складається враження, що малюнок кращий за розповідь.
Читати можна, а перечитувати, певно, ні.