Постапокаліпсис і відповідальність. Група молодих людей з надздібностями тримають у гарному стані невелике поселення в частині затопленого Лондона.

Мені здавалось, я вийшов з віку, коли читають Кінга. Але цю книжку я вирішив почитати, по-перше, щоби розслабитись, і через її належність до дивного жанру книжок про письмо по-друге.
Це досить специфічна література - важко зустріти автора, який буде відверто завдячувати своєму успіху подібним книжкам чи курсам. Однак навіть про курси і школи у Кінга знайшлось пару влучних слів.
Чим далі я читав, тим більше мені подобалось.
Ця книжка відрізняється від подібних нарочитою суб'єктивністю. Кінг говорить від себе і дуже багато про себе. Як на мене, перша, біографічна частина може бути цікава більше фан-клубу. З неї можна зробити кілька висновків про самого Кінга і джерела деяких його романів. Він працював у пральні.
Але не тільки. В другій частині і далі більше Кінга - викладача англійської. І це цікаво.

Можу порекомендувати майже всім знайомим гуманітаріям, кого не верне від белетристики.
Хочу, як буде нагода, перечитати англійською.

Несподівано цікава збірка есеїв, що вийшла свого часу як супровід до експозиції трьох художниць. Клод Каон працювала разом і поруч із сюрреалістами. Майя Дерен (яка, до слова, народилася 1917 року в Києві) танцювала, робила і пропагувала експериментальне кіно в повоєнній Америці. Сінді Шерман привела мене до цієї книжки. Але есей, присвячений їй, найкоротший і, по суті, просто пропонує свої акценти для знімків. Справжня героїня книги це Каон, яка на час виставки була зовсім свіжим перевідкриттям — її автопортрети як рідні лягли у сучасні розмисли про мистецтво. Модерний підхід, що дав постмодерний результат.
За винятком «Гроїнь» Каон це не художня книжка, тож я не маю пояснення, чому не міг відірватися від читання.

Круто. На третьому томі нічого не треба пояснювати, можна розгортати історію. Після полегшення наприкінці попереднього тому напруження зростає. Так, що хочеться якнайшвидше продовжити.
Щодо арту, цього разу мене знову вразило, який обсяг має видавати художник регулярно. Тому прояви економії зусиль радують.

Не знаю, чи вдасться авторові додати ще драми і наступних випусках.
Щоб трохи розбавити драмо-концентрат, додано розповідь з минулого.
Загалом історія затягнула повністю. Якщо після першого тому я не знав, чи читати другий, то зараз заспокоюсь на останньому кадрі.

В таких історіях складно поставити крапку. Після досить несподіваного сюжетного закруту в попередній частині ніяких сподівань на фініш я не мав. Досказати все до слова «Кінець»… з елементами щасливого фіналу.
Додати, крім спойлерів, нема чого.

Тому напишу за всю історію. Як на мене, це крутий приклад, чуваки ще на початку двотисячних зробили весь комікс безкоштовним у інтернеті, продали, сподіваюсь, тонни мерчу, видали друковані примірники і все таке. При цьому всю графіку робив один художник. Якщо дивитись на одну-дві-три, чесно скажу, навіть на цілий том — не спадає одразу, наскільки це величезні обсяги. Тому комікси і виглядають в цілому «простіше» за standalone ілюстрації. Хоч я не зафанатів від художника, але заповажав безмежно. Там стільки різних ракурсів і планів, що навіть якщо всі фігури і будинки ротоскоповано, мої почуття залишаться незмінними.

Чи читати? Е-е… я скажу так, що не уявляю, чи захочу колись перечитувати. Це таке достатньо жанрове творіння, щоб мати хороший відпочинок на кілька днів. Історія про Лондон, затоплений дванадцятьма підлітками з паранормальними здібностями. Така, ненаукова фантастика про те, хоч які ми різні, від долі не втечеш.

Дуже добре. Після овердраматизму попередньої частини цей розділ місцями дуже кумедний. Смішні жарти, нові штуки в арті. Цікавий розвиток сюжету. Про сюжет треба сказати, що окремі випуски не самостійні. Так що тут ні початку, ні кінця.

Безсумнівно, найнудніша книжка 2016, а заодно і пари попередніх років. Не без кумедних моментів (як-от передача діалекту), але вони губляться серед каталогу «де був і шо кушав Д.Б.» — нині б це був популярний youtube-канал, мабуть. Я підзабув, яка була екранізація (пісня була прикольна, мотив не забувся), але книжка і фільм доповнюють реальності одна одної. Тобто якщо в фільмі принаймні не так випирає образ вищої білої британської раси, яка покоряє ресторани, негрів (negro) і жінок (negresse), то в книжці немає захопливого екшену.
Словом, якщо я ще візьмусь читати бондіану, це буде не скоро.
(Рекорд Вальтера Скотта не побито, але це був достойний претендент.)

Достойне продовження.

Все це дуже майстерно зроблено. Вся команда просто супер.