Несподівано цікава збірка есеїв, що вийшла свого часу як супровід до експозиції трьох художниць. Клод Каон працювала разом і поруч із сюрреалістами. Майя Дерен (яка, до слова, народилася 1917 року в Києві) танцювала, робила і пропагувала експериментальне кіно в повоєнній Америці. Сінді Шерман привела мене до цієї книжки. Але есей, присвячений їй, найкоротший і, по суті, просто пропонує свої акценти для знімків. Справжня героїня книги це Каон, яка на час виставки була зовсім свіжим перевідкриттям — її автопортрети як рідні лягли у сучасні розмисли про мистецтво. Модерний підхід, що дав постмодерний результат.
За винятком «Гроїнь» Каон це не художня книжка, тож я не маю пояснення, чому не міг відірватися від читання.