кінець. зрештою, все зводиться до масакри. а чого очікувати? це ж історія про школу вбивць. розв'язка цікава, хоч і закономірна.

ледь не вся вигадана частина нагадує вправи з конструювання сюжету. важливо, що при цьому сюжет забезпечує читання. діалоги про музику 80-х, сценки в магазині коміксів, які виглядають «справжніше», самі по собі не виглядали б аж такими.

сподіваюсь, що останні слова Саї були осмисленими.

Як на мене, немає сенсу читати цю історію пілсля фільму. То чи є сенс до?

Почитати Селінджера мені захотілось після недавнього фільму «Селінджер» — але сам фільм порекомендувати не хочеться. Він одночасно і не показує чітко авторської позиції, просто об'єднуючи багато різних голосів, і не викликає враження тої правдивої щирості, яка так багато важила для Селінджера та деяких його персонажів.
За роки, що минули з часів запаморочливого знайомства, сюжети та деталі вивітрились із пам'яті, утім, хотілося чогсь нового, не важливо навіть, чи були ці оповідання написані до, чи після того, як автор почав переховуватися від спраглої публіки.

Книжка лаконічна. Це книжечка. Три оповідання.
Якщо в першому Селінджер переказує історію із життя родини Колфілдів, то в другому і третьому діють «просто» «якісь» люди.
Всі оповідання можна об'єднати одним словом — вони розпачливі.
Крім того, вони про правду і кривду, і про хворобу. Але не про одужання. А може, і не про хворобу. Скоріше, це оповідання про те, що іноді людям хочеться сховати від інших.
У тексті багато діалогів і мало авторських описів, зрештою, неясно, що автор думає про описувані ситуації, важливо, що він і не має на меті чогось іншого, ніж розказати. Він не зберігає дистанції між оповіддю і слухачем, не виступає мудрим посередником, навпаки, не залишає навіть натяку на мораль. Читач сам собі вирішить, що думати про все це.
Це сумні щирі оповідання про життя, в яких (напевно) все до останньої титли й коми вигадка, хоча це зовсім не важливо.

Нечасто випадає читати книжку з відчуттям, що це саме той текст, який потрібен тут і тепер. З цією книжкою Кальвіно сталося саме так. Про автора я чув дзвін іще давно, чомусь був певен: сподобається.
Із перших сторінок це було специфічно інтимне читання. Звісно, початок книжки якщо братися цитувати, ледь не перший розділ повністю, принаймні, типологію книжок у книгарні. Так само одразу впадає в око промовистий зміст. Далі — двопланова будова тексту, де наратив щільно перемішується з метанаративом. Автор говорить про читача, персонаж описує враження, яке має справляти текст.
Коли я прочитав, що «В коридорах издательства вас подстерегают козни и ловушки; здесь то и дело слоняются какие-нибудь театральные коллективы психиатрических лечебниц, группы, занимающиеся групповым психоанализом, или коммандос феменисток», то остаточно переконався — це книжка про мене. Все було на місці в загальній картині: книгарня, видавництво, пристрасть до книжок, числені початки без закінчень, любов до орієнтального і фантастики. Я навіть складав частотні словники художнього твору для студентських досліджень. Університетські надра. Філологічне читання. Кіммерійська та кімберійська літератури, які нагадали мені «Урок» Іонеско (мій тато свого часу грав Учителя в аматорському театрі).
Чи треба казати, що останній розділ я прочитав, лежачи на ліжку поруч із Чительницею?
Це був приємний досвід. І приватний. Тому, певно, на більш-менш відсторонений відгук я не спроможуся.

Як це буває, ідея захопила мене значно сильніше, ніж виконання. Я дивився відео з виступу упорядниці, і досі (минув рік чи більше) під враженням. Антологія коміксів із порно поза жанровим мейнстримом, авторами якого є переважно жінки (за умовами, жінка має бути присутньою у творчій команді, але я не перевіряв, чи були учасники-чоловіки взагалі) — це формулювання звучить дуже заманливо.
Всередині різні історії. Про чоловіків, жінок, роботів, міфічних істот в різних комбінаціях (без міфічних істот і роботів у одному сюжеті). Іронічні, комічні, романтичні…
Було цікаво, але не зачепило.

Міцно скроєна і намальована не дуже оригінальна історія із всесвіту судді Дредда, де той лише камео.
Головна героїня—дівчина з телепатичними здібностями, яка веде розслідування, крок за кроком наближаючись до останньої сторінки.

Не мій тип історії, а років у 12–17 зайшло б.

Початок історії, яка знаходить своє закінчення у сюжеті про суддю-телепатку Андерсон:
https://www.goodreads.com/book/show/23331519-judge-dredd

Масований грабунок паралельних реальностей з подорожжю в часі (так, це спойлер, але здається, Дредд геть не про сюжет), на зустріч якому виходть юний, і незламний трохи до безголовості суддя.

Сподобався ще з попереднього знайомства підбір лексики: drokk заміст f-word та сленг типу juvs, creeps, meatheads тощо.

Це була одна з книжок, розрахована на дооовге читання. До оповідань Міядзави Кендзі я звертався час від часу, переважно між читанням інших книжок. Хоч із перших сторінок стало ясно: цей автор буде одним із найулюбленіших, читати його, ковтаючи сторінку за сторінкою, не вийде. Вже ж наскільки дивні його твори, настільки й щільні — ані казкових рефренів, ані звичних описових конструкцій, що задають ритм прози. Принаймні, таких, на яких можна розслабитися. Все загадка, все казка.
Це дитяча книжка, і в ній так мало від того, що нині прийнято очікувати від дитячих книжок. Хоча справді — а чого від них очікувати? Останнім часом дитячому авторові складно: батьки хотіли б, аби він і розповів про незмінні проблеми людства, і уникнув їх, щоби не було нічого злого, а тільки добре, і щоби все закінчилось щасливо. На щастя, Міядзава Кендзі не сучасний (і не український) автор, від нього неможливо чогось такого вимагати й навіть очікувати. Нічого подібного і близько немає в його казках.

Персонажі живуть в синкретичному, водночас очудненому і дуже матеріальному світі, де все живе, а значить, може розмовляти. І це стосується не лише тварин чи міфічних істот, а й дерев, каміння, вітру, зірок на небі. Весь цей макросвіт і макросоціум пронизаний законами природи, оспіваним ледь не в кожній історії. Захоплення величчю природи — одна з основних тем книжки. Однак ні добрими, ні лихими більшість його персонажів не назвеш. І діють вони не в солодкавому світі. І до кінця розповіді доживають не всі. Але більшість. Казкова, чарівна атмосфера поєднується з пізнавальними описами природничого характеру та посиланнями на досягнення європейської культури. Таким чином, книжка ця і дуже японська, і водночас дуже космополітична.
Складна доля автора і водночас щирість його творів сприяли тому, що з часом популярність Міядзави Кендзі тільки зростає. Частина казок із книжки вже перетворилась на повноцінні анімаційні фільми. Є і біографічно-казковий мультфільм про самого Міядзаву, де його змальовано в котячому обличчі (як і персонажів «Ночі на Галактичній залізниці»). Якісь із них я бачів, інші тільки збираюся побачити.

Книжку прочитано. Але чи дочитано? З часом я обов'язково повернусь до неї. Для мене це одна із книг, як мотивують до вивчення мови. І тому мені хочеться мати на полиці цей переклад, а ще твори Міядзави мовою оригіналу і обов'язково — в українському перекладі. А що він колись відбудеться, я не сумніваюсь.

Арт норм, історія дуже передбачувана.

Мені справді сподобалось сполучення графіки і підходу до сюжету, в якому у двох розділах розгортається обігрується християнство в умовах фантастичного Мегасіті, а потім поява Сатани (цей розділ красивіше намальований, але гірше розіграний, зокрема й тому, що головні герої приречені на безсмертя серіальністю).
П'ята зірочка скоріше як закладка собі на майбутнє, а от решта чотири, думаю, є моєю поточною оцінкою: really liked it.