Швидкість. Насилля.
Можна зупинити насилля насиллям — чи ні?

Можна сказати, типова для коміксу історія про те, як звичайна людина (білошкірий старшокласник) відкриває в собі надзвичайні здібності. Головна, як на мене, її риса — це динаміка. Цей комікс як новела замість роману. Швидший за текст, швидший за кіно.
Читається на одному диханні.

Продовження історії про нове життя Лютера Строде.
Детальний і гротескний малюнок та швидкість нікуди не поділися.
Також на сцену виходить персонаж популярної культури, про якого всі що-небудь чули. В «Легенді Лютера Строде» це Джек Різник, сконструйований із пристрасті до ножів і елементів одягу.
Події розгортаються так само динамічно, Лютер так само непереможний, все інше наче не має значення. І на цьому комікс, як на мене, втрачає.

Ок, все-таки складно втриматись від претензій до сюжету, навіть у такому жанрі, де головне це кількість кровіщі. Втім, якщо задумуватись над тим, чому персонажі бойовиків, особливо різного роду супутники та попутники ніколи не переймаються зайвим, наче еталони психічного здоров’я (зі стажем роботи на бойні) — краще не читати бойовиків, і не дивитися. Ми ж їх не за сюжет любимо.

Головне, що є в сюжеті — це вибір, який робить головний герой. Все інше відбувається наче само собою: є метод, є здібності. Немає здібностей, метод не поможе. Як діє метод — непонятно (бо ми не маємо здібностей). Лютер Строде має — і протягом трьох великих частин історії перетворюється з накачаного юнака на перекачаного кабаняру. Майже на всіх обдарованих метод діє схожим чином.
Однак додатково від спричиняє сп’яніння владою. Натомість Лютер бере на себе додаткову відповідальність — у вигляді Петри.
Петра — подружка із синдромом Туретта і любов’ю до вогнепальної зброї. Колись складний підліток, нині вона досить комфортно почувається в середовищі маніяків-убивць.

Тільки не подумайте, що комікс мені не сподобався.

Що саме сподобалось у заключній частині.
Зміна малюнку. все стало ще стилізованішим і таким… гладеньким. Якщо першу книжку можна назвати гострою, то третя вся заокруглена. Художник той самий, що радує ще більше.
Цитати із «Матриці», «Зоряних воєн», і всього іншого, чого я не розгледів. Джанґо!

І знову це фантастичне почуття вдячності до жанру. Тобто я чудово відпочив протягом усієї саги, розуміючи, що в книжці не перекажеш такого арту, а в кіно — так! — динаміки.

Головне питання — чи читати дальші книжки бондіани? Ну бо в кіно є екшен та спецефекти, а тут сексизм та детальні описи розкішного життя.

Трохи більше вражень незабаром у блозі.

Якось дивно, але автор зазначеного видання — не автор тексту. А скоріше голова авторського колективу. Втім, всі деталі зазначено у виданні.
Джон Малуф придбав на аукціоні частину фотоархіву та особисті речі Вівьєн Майер — жінки, що протягом життя фотографувала щонайменше як затятий аматор (а сучасні галеристи та колекціонери кажуть, як професіонал), але ніколи не робила спроб вдатися до фотокар’єри. Її знаменитість почалася з середини двотисячних, посмертно, коли сама історія фотографині (досить пересічна) поставила під питання наявні класифікації.
Знімки Вівьєн Майер (книжка це текст і альбом) не назвеш «творчістю аутсайдера» — це хороша, цікава, з історією і композицією вулична фотографія. Однак чи хотіла б Майєр цієї слави? Виставок? Публікацій? Чи це лише жага кураторів? Ясно, що нині без коментаря будь-яке мистецтво не мистецтво (і навпаки), але знімкам-то що?

Треба сказати, що біографи зібрали досить багато інформації, як щодо людини, котра не мала публічного життя (та екаунтів у соцмережах). Однак багато деталей, важливих для розуміння творчого спадку Вівьєн Майер, залишаються в межах припущень. Разом із тим, що ми отримали все висловлювання повністю, без процесу, одразу повним зібранням, ця неможливість повного витлумачення додає напруги всій цій історії —
про жінку з фотоапаратом.

Сподобалось, бо gits.
Але я не розібрався в усіх перипетіях сюжету, хоча здається, в цій манзі більше тексту, ніж зображення.

Я дізнався про цей комікс завдяки каналу Strip Panel Naked (https://www.youtube.com/channel/UCYJAToPH5GSGShP7Yoc3jsA).
Історія в першій частині складається із самостійних епізодів і об’єднавчої ланки. Якщо коротко, то містер Найт опікується тими, хто буває на вулицях пізньої години. Інших жертв не захищає, та і цих не завжди рятує. Скоріше зупиняє злочинців. Самого ж його зупинити не можна. Він сильний, техологічно оснащений і божевільний — такий Бетмен в білому (про батьків нічого сказати не можу).

Сценарій і графіка майстерні, читається все це на одному подиху.

Вау. Якщо перша частина трилогії була просто добре намальована, то друга просто шалено добре намальована і ще краще розказана. Сюжет карколомний. Сторінки стильні as hell. Ну і Крим серед конфліктів сьогодення.
Словом, мощ.

Ннннууу… ні.
Якщо в перших двох частинах мінялися художники, то в цій змінився також автор. І це зовсім інші історії. Словом, друга частина мені сподобалась найбільше, а цю я взагалі не раджу.

Читабельно, але пальто — не то.

Постапокаліпсис і телепатія.
Не скажу, що я в захваті, але, коли закінчилась перша частина, подумав — а що далі?

Дія розгортається в частині затопленого Лондона. В чомусь на зразок комуни, яку охороняють ФрікАнгели. Життя спільноти знаходиться переважно за кадром. А в кадрі — чуваки з надздібностями, які, начебто, і спричинили апокаліпсис 6 років тому. Як, що сталося — неясно. Ясно що вони мають різні характери, різні здібності, і не всі друзі-друзі. Хоча, певно, колись були.