доки я прочитав 16 том, в мережі з’явилося продовження по 20 включно. хе-хе.

Невимушений виклад різних навколокнижкових історій. Читається легко і приємно.
Але я чекав чогось несподіваного від цієї книжки. І не дочекався.

Нескладна історія про історію, з абсолютно фантастичною графікою. Режисер, який вигадує фільми, помирає, і вигадує фільм. Лінія, яка то приховує, то відкриває. Колаж, перетворення зображень, які втрачають свою промовисту якість, у нову якість.

Коли шум стихає, можна почути тишу.

Цей том мені подобається найбільше. Хоча, безумовно, це та ситуація, коли вся «епопея» — мастрід.
Не можу пояснити, чим цей комікс такий класний. Можливо, своєю простотою. Яка от і не безпосередність, і не наївність, а та міра узагальнення, до якої читач долучає свої деталі.

Третя частина — настільки щільна чарівна казка, що на детективні елементи мені не вистачило уваги. Тобто, десь на другій третині я щось пригадав про мишу із фільму, а потім збагнув, що якби не знаття, то я б до самого кінця не здогадувався б ні про що, крім, звісно, наскрізно анонсованої зустрічі Гаррі з Сіріусом Блеком. Хоча натяки на потібні здогади розкладено де треба, і книжку можна читати як детектив-головоламку (в певному віці), все підкорює атмосфера. Тут, здається, більше чарівних реалій, ніж у двох попередніх книжках: істоти, технології, артефакти… Книжка наповнена дією і численними перевтіленнями (це ключова тема «В'язня Азкабану»). Якщо ти дивишся на Грегора Замзу — то він зовсім не той, ким здається.
Мене попереджали, що буде важко відірватися, і якщо перші дві третини я ще пручався, читаючи похапцем у дорозі, то протягом останньої не помітив, як дочитався до третьої ночі.
Як і в попередніх випусках, хоч добро торжествує, зло лишається непокараним.